Робота, родина, шашлички на вихідних, бадмінтончик, пляжики… І так два роки. Тьху! В порожній наплечник пакуються сухарі (і вода), мед (солодке життя), «Малиш» («Ти знову весело… свистиш.»), пара вовняних шкарпеток, светр, спальник і намет (ну чому його несу я?!) – вйо! Автобус на Хуст виходить скоро. Там Тиса, там Карпатська Україна, там – СГ-10.
На старті – приємне спілкування з друзями. Приємно, що команда підібралася якась душевна, сімейна… Знову Адідас… Вже не перший раз. Спільне фото і, власне, старт. Спершу все нагадує якийсь квест – шалена біганина містом, у пошуках меморіальних табличок. Лише за межами міста, вийшовши у ліс починаєш дихати вільно. Тут зі спринту Стегер перетворюється на марафон.
Так усе і триває – спокійно і розмірено. Що запам’яталося? Відчуття. Запахи. Образи. Запах спаленої полонини. Анастезуючий холод води у річці, яку переходиш убрід. Романтично-затишне видовище водосховища, що причаїлося між хребтами, а також – постапокаліптичне видовище залізної вежі на вершині. Блиск снігу під ногами. Калюжі на гірських дорогах. Тепло і домашність вогнища на днівці. Тремтіння колін і рук, затемнення в очах, повна ментальна відсутність, астральне просвітлення. Пронизливий вітер, що відкидає тебе подалі від вершини зі зрадливих горганів. Підсолена вода. З лимоном. Сніг, що заліплює очі, рота, ніс. Відчуття розпечених цвяхів у натертих ногах. Смак торішньої журавлини і яблук. Гуркіт водоспадиків. Місячні пейзажі незаліснених гір. Карколомні стежки (перепрошую за каламбур).
А ще – друзі. Друзі з твоєї команди і так звані «суперники». Хоча, які вони суперники? Це просто друзі. Друзі, які простягають руку допомоги, коли погано тобі. Друзі, яким допоможеш, коли важко їм. Друзі, які не маючи сили ступити ані кроку – сміються з твого тупого анекдотику. І після цього йдуть далі. Друзі, що не вагаючись віддадуть останній ковток води. Приємно усвідомлювати себе частиною чогось такого позитивного.
А після всього – фініш. Наплечник-маршрутка-Львів. Помитися, поїсти, виспатися. І знову грузнеш у буденності. Робота, родина… Але щось стало трохи інакшим. Майже непомітне. Мабуть це називається «змінена свідомість». Коли протягом певного часу навколишнє і весь світ загалом починаєш сприймати трохи інакше – цей стан потроху відкладається і потім вже впливає на поведінку в повсякденні. Ти добріший ніж був. Ти сильніший, ніж був. Ти кращий, ніж був. Просвітлення, якщо завгодно. Люди шукають його у Тибеті та Гімалаях. А це – мій маленький Тибет. Мені для мого маленького просвітлення потрібно просто кілька днів побути з такими ж неофітами подалі від буденності та умовностей. Побути собою. Дякую за увагу.
Прикінцеве зауваження: це стаття-спогад, а не звіт про похід. Тут мої спогади і відчуття, а не технічні деталі маршруту – таке мені вдається ліпше. Географічних назв майже не наведено у зв’язку з повною географічною несвідомістю автора – він ходить у горах туди, куди веде капітан. Думає лише капітан – у нього голова більша.
