Як люди сучасні, поглинені безодньою цивілізації, багато з нас мають електронні щоденники, де кожен бажаючий може споглядати наше життя у тому ракурсі, якому ми висвітлюємо.

Перший крок.

Шлях у милю починається з першого кроку, і кожен з нас в передчутті чогось особливого робить крок у блакитний вагон, і навіть ще не усвідомлює, скільки мільйонів таких кроків чекають на нього. Залізниця збирає нас з різких куточків України в одну точку, де ми будемо однією командою з дивною назвою 152ІНВ219. Ми як краплі дощу, що стікаються в одну величезну краплину, що набирається сил у єдності і стрімко рушає.

- Я ще не відчуваю, що я учасник змагу, - розтягується на сонечку Малий.
Але скоро… зовсім скоро Малий буде прагнути бути першим, трохи пізніше скакати по горах вверх-вниз як гірський …ем… щоб не образити)), ще пізніше мріятиме про шматочок сала, будучи наймолодшим у команді діставатиме балачками капітана, доводитиме до сміхотливого сказу інших, братиме на себе відповідальність за куховаріння і воду саме тоді, коли у багатьох закінчаться сили, а в кінці скаже:

- Я ще не усвідомлюю, ЩО це було…

«Я ухожу во след не знавшим, что значит слово страх. О, не с тобой ли все пропавши погибшие в горах…» Хилависа.

Останнім до нашої команди приєднався усміхнений хлопчик з Нового Розділу, що пройшов Стежками Рідної Батьківщини, упиваючись її безмежною красою у кожній гілочці і кожній хмаринці, у кожній зустрічній кізочці і овечці на полонинах, прагнучи зафільмувати те все разом із собою, щоб запевнити всіх-всіх, що то таки реально, що він те бачив! Назар промандрував слідам Славних Героїв, що загинули за Волю, відчуваючи велику міць борні і запах крові, пролитої ними, відтворюючи у своєму серці нестримну любов до України. Він пройшов цей шлях як справжній патріот – знімаючи вишиванку лиш за умов суворих опадів і холоднечі. А з погодою нам, дякуючи Небесним Синоптикам, повезло. Висновки? Героям нашого народу завжди допомагало йти вперед не що інше, як ЗАВЗЯТТЯ!

Відчуваючи смерть.

По поверненню зі змагань я дізналась, що моїй бабусі лишилось жити якихось півроку.

Як це? Не жити! Як?, - думала я. Як це коли ти був, а тепер тебе не стало. Просто нема і все! Що ти відчуваєш… та раптом… раптом я зрозуміла, що припинення життя це так само, як припинення походу… ти йдеш, летиш наміченим життєвим чи гірським шляхом, від точки до точки напрягаєшся, і немає тобі відпочинку, хіба що так, посидіти 5 хвилин, переспати ніч і знов рушати, не затримуючись, боячись не встигнути. Ти йдеш, прагнеш бути першим, блукаєш лісами, застрягаєш у холодних снігах, відчуваєш біль тілесну і радість, адже знайшли ще одну точку, досягли маленької цілі. Ти звикаєш іти. Зараз, 5 хвилин і ГОП-ГОП! Та раптом… ти сідаєш у маршрутку і не розумієш, чому сидиш більше ніж потрібно, і чому ти не йдеш, не несеш важкого наплічника, але рухаєшся… незалежно від себе. Тебе везе маршрутка в іншу реальність… а серце тьохкає ногам «постривайте, ГОП-ГОП», а ноги майже біжать – «зараз, зараз! Рушаймо!»…і не розумієш, що сталось…

Ось так закінчується шлях. І від’їжджаючи відчуваєш смерть.

Ми разом або переоцінка цінностей.

Другий день змагань виявився повним сюрпризів, окрім приємних – вилізло купа несподіваних несподіванок. Мій жіночій організм перестав сприймати будь-яку їжу.

Це така адаптація до зміни клімату і великих фізичних навантажень, пояснили мені.

Чомусь у осіб жіночої статі вона проходила, як завжди, по-особливому. Під кінець дня втомлена і голодна я почала себе жаліти за ноги, що кепсько боліли. Виявилось, що у Олега справи дещо серйозніше. Незважаючи на гарну фізпідготовку і часту участь у походах, це вже його треті Стежки, він десь знайшов собі проблеми із судинами. Враження було, що вони полопались і сталось багато мілких крововиливів, що і спричинило біль. Під вечір біль ставав досить таки серйозним, я б навіть написала б нестерпним, але наврядчи це чоловіче слово). Довелось попередити команду про рішення сходити, якщо на завтра біль не ущухне. Наступного дня в обід команда досягла села, а біль досягла свого нового піку.

Я як слабка половинка, переклала відповідальність за рішення на чоловіків.

- Ми вдвох сходимо, далі ви прямуєте без нас. – спокійним тоном сповістив Лесик.

Кажучи чесно, у душі я була рада. Звісно довелося признатись собі у слабкості, але я вже уявляла як лежу на зеленій травичці і нікуди не рухаюсь.

Таку заяву ніхто не сприймав серйозно, адже ми непогано йшли, і цілком могли взяти місце. А без учасників команду не зарахують, адже нас було саме шестеро.

З тим, що здоров’я набагато важливіше за перемогу, погоджувались усі, але ніхто не міг прийняти, що шлях обірветься, що не здобути перемоги. Хлопці висловлювали свої надії дійти до кінця, бажання бути першими, вмовляли не здаватись, іти попри все.

Три години ми просиділи біля гірської річки, за цей час цінності команди потерпіли неймовірних змін. Раптом з’явилось дещо важливіше – з’явилось МИ. МИ виходили разом, і ми мусимо діти разом до фінішу. Повільно, не важливо скільки ми будемо йти, але пройти цей шлях цілою командою. Будемо прислухатись одне до одного, допомагати тим, кому важко. Багато команд зійдуть, але наша сила у єдності.

Так народилось наше МИ, відчуття НАШОЇ команди. 

- Треба йти до кінця! – так само спокійно сказав Лесик. Цей голос був для мене як Глас Божий з небес із блискавкою і громом. (Колінки підгинались і я передбачала, що до вечора буду схожа на дівчинку-шматочку…) Я не очікувала такого рішення. Не була до нього готова.

І ми таки дійдемо до кінця. Всі разом. І я буду рада, бо побачу такі неймовірно-казкові Ґорґани і знатиму, на що я здатна і що можемо МИ.

Але це буде потім… а наступні 2 години ми йшли дууууууууууууже повільно, плентались полонинами, заглядали до турбін ГЕСУ, валялись у траві, кричали разом і слухали луну, співали, волали, валялись на траві, робили привали кожні 5 хвилин, пили неприпустимо багато джерельної води, яка здавалась нам найсолодшою, рахували скільки команд ми пропустили сидячи три години, переглядались, і з першого погляду чи слова реготали всю дорогу. Потім виявилось, що на тій полонині нездоровий сміх хапав всі команди. На протилежній горі щось горіло. Чорний дим ще довго було видно. Ми прямували до водосховища, що вміло розмовляти…

Уткі!

Ще по приїзді у Хуст ми помітили, як відрізняється місцевий закарпатський колорит. Інколи нам треба було докласти значних зусиль, щоб зрозуміти людей. Дивувало, що затруднення розуміння діалекту викликало не тільки у мене – киянки, а навіть у людей із сусідньої франківської області – коломиян, де говірка також досить специфічна. Малий хлопчик питав нас чи не є ми качками… «уткі ви?» згодом ми зрозуміли, що качки тут ні до чого, а малого цікавило звідки ми такі взялись. Питали ми дядька, де та гора Ясинев? А він нам – «нема такого!». Потім він задоволено шамкотів і розказував нам довго-довго як іти, бо виявилось, що ми шукали ЯсинЮ! Інший дядко розказав нам, що «тут утка от не ходіть, бо дерева валять» і показав іншою дорогою. Об зрозуміти описи доводилось перепитувати кілька разів. Але перегукуючись у лісах ми зрозуміли, що не чуємо половини слів, і наша вимова стає нечіткою, і чуємо ми відлунням свої вислови на закарпатській говірці. Певно місцеві просто раціоналізували вимову – навіщо казати ті звуки, які все одно чутно не буде? От і не кажуть!) Тітоньки, ідучи стрімкими схилами з магазину до хати і мандруючи так кожен день, не могла зрозуміти, навіщо ми так впитаємось, і намагалась довідати, скільки платять кожній команді за те, що ми оце ходим по горам? На якомусь з привалів у нас з’явилось бажання лишитись тут, серед таких радісних і сумовитих людей, що живуть за двома часами – за місцевим вправляються вдома, а за київським ходять на роботу, що дивно розмовляють і, здається, ніколи не поспішають, щоб пізнати їх душу, сутність і життя. Але пора у путь.

Відкрию таємницю, я майже не пам’ятаю назви вершин, на які ми підіймались, бо кожного разу, збираючись брати певну висоту, серед нас лунало: «Ну що, на ЯсінЮ!»

Потаємне Я

У горах дізнаєшся, яка людина насправді, – йдучи плаєм промовляє Лесик.

І справді, ніколи в житті ми не бачили нашого капітана таким серйозним і відповідальним.   Це був зовсім інший Андрій, на обличчя спокійний, а всередині сповнений тривоги, напруження, сповнений по вінця відповідальністю, що змінює людей, викликає відразу до несерйозності і жартів, змушує плекати і берегти своїх однолітків як малих дітей. Але ставши таким, він міг розрахувати, підтримати, скерувати, знайти найкоротший і найпростіший шлях.

Гори – це Задзеркалля. Ще в потязі, з самого початку нашого знайомства з Олегом мені здалось, що зжитись разом з ним мені буде найважче. Терпіти не можу хвалькуватих і демонстративних хлопців. Сварок було не уникнути. Але наступні дні я лиш встигала дивуватись, як цей, перепрошую, з виду «пацанчік», перетворювався на по-дитячому ініціативного і кмітливого «лицаря», що постійно намагався подати руку допомоги, зробити щось корисне, підкинути нову ідею. І коли йому було важко, він сварився на все, але йшов вперед, дерся через густий жереб, неначе ведмідь, що дуже хоче малини чи меду і за кілометр відчуває їх запах, і це виглядало так кумедно, що неможливо було не посміхатись. Гори – це Задзеркалля, там все навпаки: не вірте очам, вірте серцю…

Тут ніде ховатись, нікуди бігти. І найжахливіше – неможливо втікти від себе. Насправді долати перевали, перепади висот, постійно підніматись і спускатись це важко. Важче ніж іти по хребту. Але ще важче усвідомити, що ти дівчина. Що ти слабша, і що саме від тебе залежить темп і швидкість команди, що саме твоя спроможність вирішує – дійде команда до фінішу чи ні. А на складних підйомах відчуваєш себе взагалі гігантським равлем! Повільним, із хаткою на спині, що обережно перевіряє вусиками-ногами кожен крок. У жінок взагалі інстинкт самозбереження сильніший ніж у чоловіків, а в умовах дикості від свіжого повітря він збільшується катастрофічно. Несподівано зявляються зовсім дикі неконтрольовані жахи – боїшся слизьких колод із гострими сучками, невідомості під снігом, тремтячих яскраво-зелених цикот, боїшся вивернути ногу, продірявити спину, зламати собі щось, боїшся відповідальності за програш, сліз рідних. І головне ці жахи, як дикі звірі, впольовують тебе зненацька на півдороги, і захлинаючись у собі, намагаєшся приборкати їх. Саме тут відчуваєш, якою важливою і необхідною є підтримка. Саме тут усвідомлюєш, що напрямок, вихід лиш один – йти вперед.

Неймовірно важко відчувати себе слабкою, коли думала, що здатна на більше. Неймовірно важко віддати на важких схилах наплічник, щоб іти швидше, не затримувати команду. Неймовірно важко зрозуміти, що приймати допомогу – це не соромно, що, можливо, від цього виграють всі. Гори навчили мене відчувати різницю між собою і іншими, дали мені межі моїх можливостей. І я зрозуміла – коли приймаєш себе таким як ти є, всім стає легше.  
 
Фотки на память

Коли йдеш по жеребу, розгортаєш тугі гілки руками, а ступаєш по пружнім нижнім і вони прогинаються, відчуваєш себе хамелеоном. Лишилось навчитись змінювати колір.

На Грофі сніг і туман. Волосся мокріє і замерзає…руки опускаються, сили на кордоні можливостей. Йдеш не піднімаючи зору від стежки. І раптом хтось окликає тебе…підіймаєш голову, а в небесній непогоді парує, розкинувши крила, сокіл. Заломлює і опадає вниз, опускається зовсім недалеко і копирсається в снігу. Він ,гордий, не зважає на мряку. Невже це реальність…на душі стає неймовірно, і здається, що ви єдині з птахом, розправляєш крила і летиш далі по цим братерським схилам.

Піднімаючись на висоту 1700 ми раділи першим зустрічним залишкам снігу ніби діти першим сніжинкам восени. Хлопці вдягали бахіли і звівши брови мандрували слід у слід, перебігаючи від однієї плямки до іншої. Відкривши намет в останній день, подумалось, що Карпатам стало їх жаль. Вночі пройшов сніг і вкрив нам вчорашню суху дорогу. Тепер бахіли довелося вдагати не тільки пустунчикам…

А знаєте ви, мої маленькі любителі мандрівок і гірськолижного спорту, що піднімаючись гору можна без компасу знайти її північну сторону і з’їхати з неї на дупі? Бо з північної сторони сніг навіть і не збирається танути! Ворнінг, на втоптаних слідах теж є можливість провалитись «по шию»)!

Дивно йти горілою полониною. Все чорне, лиш жовтіють стежки, і подекуди сумують малі кущики афенів. Попіл летить, запорошує очі.  А трохи нижче ліс ще не прокинувся, буки навіть не думають розпускати листя. Саме так певно виглядає вічність… і мандруючи нею ноги вкриваються чорним попелом історії…

Універсальний спосіб гріти мокрі ноги – поставити їх на пузо комусь теплому.
Привал останнього дня, і довгоочікуваний обід, що припізнився години на три. Великий пеньок нам буде за стіл. Сідаємо навколо, як друзі короля Артура. По колу іде «бляшанка дружби» із сардинами і кульочок з крихтами вафель. Їмо однією ложкою. Ділю курагу і шоколад на шістьох, розкладаю на «столі», але постійно відчуття, ніби для когось не вистачає, що треба залишити ще комусь… дощ, що ходив за нами по п’ятах таки наздоганяє. Раптом я розумію, що це відчуття присутності когось сьомого, то сили, що оберігає нас, наш Янгол–Охоронець. За декілька секунд визирає сонце і над нами зависає повна, широка веселка неймовірної краси… Ось яка вона - посмішка янгола?

Йдучи останній день ми наробили багато крюків, згубили дорогу, блукали… творилось щось дивне. Здавалось, ліс непролазний, неприбраний, ворожий. Зійшовши в Осмолоду дізнались, що за місяць у цьому районі зійшла лавина, що наврочила лісові, повалила купу дерев і зупинилась, згідно розповідей за 200 метрів від населеного пункту… ліпше все-таки ходити у Карпати в травні, бо страшно. І ніякої тобі містики.

Маленькі герої…

Місію виконано. Дійшовши до останньої точки ми повертаємося в міста. Ми справжні – із запахом диву і поглядом первоцвітів, віднайдені тут. Кожен знайшов тут щось своє, важливе. І най ми не здобули перемогу, але дійшли до кінця всі разом, єдиною командою. Тепер для себе ми маленькі герої - мандрівники стежками цього великого життя.

Р.S. Хтось сприймав нас як комп’ютерщиків, деякі трактували нашу назву як секретний шифр, можливо навіть код військового підрозділу.

А, насправді, все набагато простіше, 159ІНВ219 – це інвентарний номер ліжка у кімнаті гуртожитку, де живе наш капітан.))) Давайте іменам нове значення! Давайте речам нове життя!

Марічка  Бурдукало