Пролунав старт. Розпочались перегони і все, тепер тільки вперед, додому через мальовничі куточки Карпат. Знаючи трохи карту я думав, що гори до 1000 м на закарпатській території будуть легенькими. Та це була омана, вони виявились досить складними, бо долини опускались в самі низи і кожного разу доводилось підійматись, як на першу вершину - в сьомому поті. Боротьба проходила не тільки з іншими командами, а і з самим собою. В середині весь час ішла суперечка: «А чому я тут? Чи не легше було сидіти дома, перед телевізором?» Та перемогла інша сторона, яка казала: «Якщо ти не пройдеш цього, то ти не зробиш нічого в цьому житті, так і будеш чекати кращого місця, кращих часів, де тобі все буде падати в руки.» І я вперто прямував вперед все вище і вище під самі хмари, до сонечка.

Раптом ми вийшли на хребет і мені зводить ноги, я німію. Це був один із тих моментів, яких можна чекати все життя. Перед моїми очима відкрився вид на район центральних горганів- це «НАШІ» гори, ми виросли в них. Побачивши Сивулю, Високу і Попадю, я був зачарований їх красою. Ця мить одразу відкинула будь-яку біль в ногах і спині. І наче наповнений силами рушив далі, не помітивши наступних двох днів.

иснажені, замучені, голодні ми бігом перетинаєм фінішну лінію. В пам’яті залишається маса спогадів і мені вже не виходить повернутись до повсякдення. Думки все про гори і час проведений з хорошими і не дуже людьми, бо 20 метрів я не забуду до кінця життя…