1 травня 2008 р.

Історична довідка

переглянути в форматі pdf

Володимир Мороз
«СТЕЖКАМИ ГЕРОЇВ 14»
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Маршрут пролягає місцевістю, яка пов’язана із кількома етапами національно-визвольної боротьби українців. Вихідці з нечисленних населених пунктів Ґорґан і Чорногори брали участь в русі опришків, воювали в лавах січових стрільців, Галицької армії, Гуцульської народної оборони, “Карпатської Січі” та Української Повстанської Армії (УПА), були членами підпільних Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Околиці сіл Манява, Стара Гута, Зелена, Пороги та ін. у 1944-1946 рр. були тереном бойових дій куренів УПА „Сивуля” (командир Федір Гречанюк-“Іскра”) та “Бескид” (командир Лука Гринішак-“Довбуш”, уродженець с. Зелена). Протягом цього часу тут відбулося кількадесят боїв і сутичок повстанців із московсько-більшовицькими окупантами.
В селі Стара Гута 10 січня 1949 р. загинула лікарка Ольга Головінська-“Холера” – референт (керівник референтури, тобто відділу) підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ) Надвірнянського надрайону ОУН.
В районі г. Рипна 16 вересня 1949 р. за доносом агента в облаві загинули крайовий організаційний референт Петро Федюшка-“Ґотур”, заступник крайового референта Служби безпеки Юрій Янишин-“Шах”, окружний провідник ОУН Станиславівщини Михайло Микитюк-“Борзенко” та невідома підпільниця. Ось як це подано у оперативному зведенні МГБ: “В 11.40 16 сентября 1949 года чекистско-войсковой группой № 16 в количестве 7 солдат 4 роты 215 стрелкового полка внутренних войск МГБ под руководством оперуполномоченного Солотвинского райотдела МГБ лейтенанта Кулебякина и войскового командира Хамиганова в результате проводимых мероприятий в горно-лесистой местности, в овраге у северного ската горы «Рипне» Солотвинского района (координат 8698 карта 1:100000) были обнаружены 4 бандита, в том числе одна женщина. Бандиты при попытке захвата их живыми оказали чекистско-войсковой группе вооруженное сопротивление и в завязавшейся перестрелке все были ликвидированы солдатами. У убитых бандитов изъято: мадярских ручных пулеметов – 1, автоматов – 3, пистолетов – 5, гранат – 5, боепатрон – 100 и оуновские документы, принадлежащие Станиславскому окружному проводу ОУН. Трупы убитых бандитов для опознания доставлены в Солотвинский райотдел МГБ”. Тоді ж було вилучено також друкарська машинка, радіоприймач, вузькоплівковий фотоапарат і 10 тисяч рублів.
З пізнішого звіту відомі деякі подробиці операції: “В ночь на 15 сентября в район вероятного нахождения бандитов были скрытно выброшены 3 разведывательно-поисковые группы по 7 человек каждая. Одна из этих группп, проводившая работу по поиску бандитов в лесу на стыке южного ската хребта Чортка и северного склона горы Рыпне на второй же день обнаружила шалаш летнего постоя бандитов. Служебный наряд, пытавшийся скрытно окружить шалаш, преждевременно был замечен бандитом, находившимся на посту наружной охраны, который открыл по солдатам огонь из пулемета. Активными и решительными действиями нашей войсковой группы этот часовой сразу же был убит, одновременно были настигнуты выбежавшие из шалаша и также убиты три других бандита, в том числе одна женщина. Один бандит их охраны «Шаха» по кличке «Зуб» и с ним неизвестная женжина сумели скрыться”.

 Федюшка Петро (“Брюс”, “Ґотур”, “Кармелюк”, “Комар”; 14.07.1919, смт. Войнилів Калуського р-ну Івано-Франківської обл. – 16.09.1949, між с. Стара Гута Богородчанського р-ну та с. Зелена Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив Станиславівську гімназію (1933). Член Юнацтва ОУН (1932). Польським судом засуджений на 6 років в’язниці за приналежність до ОУН (літо 1939). Працював у м. Рожнятові в “Маслосоюзі” (1940–1941), а з початком німецько-радянської війни – бухгалтером народної торгівлі в м. Долина. Окружний господарчий референт ОУН Калущини (1944–1945), окружний провідник ОУН Калущини (1945–1947), окружний провідник ОУН Станиславівщини (1947–1949). У червні 1949 р. призначений крайовим організаційним референтом ОУН Карпатського краю. Характеризувався керівництвом як “добрий організатор, ідейний, чесний, моральний, росте, любить працювати, солідний у виконанні обов’язків, дуже тактовний, дуже обрахований”.




Янишин Юрій ( “Ромб”, “Шах”, “Яр”; 1919, с. Старі Скоромохи Галицького р-ну Івано-Франківської обл. – 16.09.1949, між с. Стара Гута Богородчанського р-ну та с. Зелена Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Служив у Червоній армії (1940). Член ОУН (1942), слідчий окружної референтури СБ ОУН Станиславівщини (1944), надрайонний референт СБ ОУН Товмаччини (1944–1947), окружний референт СБ ОУН Станиславівщини (1947–1949). Від весни 1949 р. – заступник крайового референта СБ ОУН. Поручник СБ.





 


Микитюк Михайло (“Борзенко”, “Максим”, “Морозенко”, “Субота”; 1921, с. Угорники коломийського р-ну Івано-Франківської обл. – 16.09.1949, між с. Стара Гута Богородчанського р-ну та с. Зелена Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Надрайонний провідник ОУН Товмаччини (1945), надрайонний провідник ОУН Станиславівщини (1945–1949). У червні 1949 р. призначений окружним провідником ОУН. Характеризувався як добрий організатор, перспективний і авторитетний керівник; відзанчений Бронзовим Хрестом заслуги УПА (1948). Один із близьких друзів згадував його на сторінках повстанського журналу “Чорний ліс” так: “Те, що найбільше впало мені в вічі – це надзвичайна скромність, невибагливість, запопадливість у роботі, впертість у своїх постановах, пляновість і систематичність у роботах. Не шукав він вигод, не вбирався елегантно, не дбав про себе, а всеціло віддавав себе справі. Його скромність, а навіть простота, були до тієї міри, що не один пробував собі легковажити його, але таким задиракам він умів давати відсіч і ломити їхню пиху своїм умом, своєю здисциплінованістю, своєю підпорядкованістю та муравлиною працею. За його керівництва Станиславівським надрайоном цей терен тішився найкращою опінією. Кадри були найкраще вишколені, з яких багато обняло керівні пости. Словом, Станиславівщина стояла твердо на ногах, а всі підпільники та співпрацівники висловлювались про свого провідника тільки позитивно. Його всюди любили, поважали, шанували й тішились його товариством”.
 Під горою Ґавор у сутичці із опергрупою Надвірнянського райвідділу МГБ о 17 год. 20 вересня 1949 р. загинув довголітній районний провідник ОУН Надвірнянщини Іван Цапей-“Мороз”; 1910 (1911) р. н, родом зі с. Зелена, присілок Черник. У вбитого вилучено автомат, пістолет, 45 патронів і документи районного проводу ОУН Надвірнянщини. Труп доставлено в райвідділ на впізнання. На місці загибелі встановлено хрест. За свідченнями очевидців Анна Цапей-Лізенберґ подає такий опис цієї події: “«Мороз», який базувався в лісі біля Рафайлової з боївкарем «Горлісом» (Онуфраком Іваном), пішов разом з надрайонним провідником «Сулимою» (Вацебою Грицем) на «стрічу» з членами проводу в околиці гори Сивулі. Рафайлову пройшли вночі, полонину Ґавори – раненько. Вертали надвечір і на полонині Ґавори потрапили на більшовицьку засаду. За словами боївкаря «Горліса», який ішов попереду, переходячи поляну він почув автоматні черги. Оглянувшись, побачив, як падає провідник «Мороз», а більшовики оточують його з усіх сторін. «Мороз» відстрілювався і, ранений в обидві ноги, підсунувся під бука. За словами чекістів, які брали участь в операції, вони старалися за всяку ціну взяти його живим. Але на їхні умовляння і обіцянки Іван Цапей відповів: «Живим мене не візьмете», – і останнім набоєм відібрав собі життя. Три дні мертвий «Мороз» лежав біля гарнізону в Зеленій. Три дні зганяли людей дивитися і впізнавати. Ще три дні, як глум над трупом, лежав він на смітті під управлінням НКВД в Надвірній. Потім потайки його закопали десь у лісі в Буковинці біля Надвірної, де німці в 1941–42 р. розстрілювали євреїв”.
Одна чота із сотні Івана Федорака-“Крука” 13 червня 1944 р. в с. Бистриця мала сутичку із загоном червоних партизанів “Іскра”, в результаті чого загинув його командир Ігнат Кулагін. В радянські часи школа в селі була названа на його честь. Приблизно в той же час сотня “Крука”, яка входила у курінь “Довбуша”, в околиці Бистриці звела успішні бої з мадярами та німцями.
В районі сіл Гута, Зелена і Бистриця тривалий час базувався Микола Твердохліб-“Грім” – довголітній член крайового проводу ОУН і командир воєнної округи “Говерля”, майор УПА (іноді його називають полковником, але жодних документальних підтверджень цьому не виявлено). Тут “Грім” і загинув разом з дружиною Ольгою Герасимович.
Твердохліб Микола (“Грім”, “Музика” та ін.; 11.1910 (1908, 1910, 1914), с. Петрилів Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. – 17.05.1954, біля с. Зелена Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив школу підхорунжих Польської армії. Член ОУН (1930-і), провідник ОУН у м. Станиславів (1938), утримував магазин залізних виборів, де був пункт зв’язку організації. Інструктор і командир сотні в старшинській школі “Олені-1” (1944), командир ВО 4 “Говерля” і (1944–1954), крайовий військовий референт ОУН Карпатського краю (1945–1954), крайовий організаційний референт (1947–1949), крайовий референт СБ (1949–1954), в.о. крайового провідника ОУН (поч. 1947, 1953–1954); майор УПА (1946). Попередник на посту командира ВО “Говерля” Іван Белейович-“Дзвінчук” характеризував М. Твердохліба так: “Крім вояцького характеру і винахідливості, мав природжену якість доброго промовця, умів переконувати людей. Вів за собою не так наказом, як саме переконанням і власним прикладом. Був цілковито відданий ідеї, боротьбі за вільну Україну”.


Обставини смерті подані у звіті КГБ: “По разработанному плану была создана группа из 5 оперработников и 5 спецагентов, которая с участием «Довбуша» на рассвете 17 мая 1954 г. на вершине горы Березоватска, высота 1470 метров (координаты 7400, карта 1:100000) в трудно проходимой местности среди диких камней обнаружила бандитское убежище и установила нахождение в нем «Грома». С 6.00 до 17.00 с «Громом» велись переговоры, чтобы он сдался живым, однако «Гром» это предложение не принял и вместе с женой застрелились. Находившаяся в бункере вместе с «Громом» сожительница «Довбуша» Попович Анна Михайловна, бывшая машинистка Надворнянского надрайонного провода ОУН после того, как «Гром» и его жена застрелились, по нашему предложению сдалась. Трофеи: автомат ППС, 2 пистолета и боеприпасы к ним, радиоприемник и оуновские документы”.
 З інших документів відомі деякі подробиці. Так, опергрупа обласного управління КГБ вранці 15 травня законспіровано підійшла до урочища Березовачка і розмістилася на вершині гори Поляна (висота 1521 м) на відстані 500 м до криївки, встановивши нагляд за підходами до неї. Протягом 16 травня ніяких ознак появи підпільників не було. О 5.00 17 травня два учасники опергрупи підібралися до входу в криївку і за зовнішніми ознаками встановили наявність у ній повстанців. З метою захопити їх живими застосовано газовий балон із спецпрепаратом “Нептун 7-93”, однак балон не спрацював. Після цього оперативна група заблокувала криївку та намагалася застосувати спецгранати, але підпільники, які знаходилися у криївці, помітивши оперативників, намагалися втекти. Обстрілявши М. Твердохліба, який з’явився біля входу в криївку, оперативники завалили вхід камінням. Переговори про здачу повстанців живими вело керівництво управління КГБ Станіславської області.
За описом КГБ, криївка на покритому молодим лісом північному схилі гори Березовачка була замаскована пересадкою кущів і мохом. Через люк розміром 55х55 см п і далі по драбині довжиною 3,90 м потрапляли до дверцят, які була входом до прямокутної кімнати розміром 3,3х3,1 м і висотою 1,8 м. Як прохід, так і сама кімната обшиті дошками. У приміщенні було два столи, на одному із яких знаходився радіоприймач “Родина-53”. У лівому куті розташовувалися двоярусні нари (причі), у правому – кругла залізна пічка. В передній частині криївки на землі була квадратна кришка, під якою знаходився стік води. Перекриття криївки зроблено із накату колод, на яких до поверхні на висоту одного метра викладено каміння.
Смерть “Грома” фактично означала припинення організованої діяльності підпілля ОУН на території Карпатського краю, хоча окремі особи чи автономні групи діяли в регіонів ще кілька років.
Після заборони поляками Пласту (1930 рік) Карпати стали місцем, де проводились зустрічі-наради, організовані таємним проводом організації. Перша така зустріч, фактично VI Верховний пластовий з’їзд, відбулася 19–20 серпня 1932 р. на горі Довбушанка і присвячувалась 20-літтю Пласту. Рівно о 12.00, як і було визначено, учасники з різних боків піднялись на гору, але одна частина на східний верх, друга – на середній. Сигналізування семафором з’ясувало непорозуміння і обидві групи – одна під проводом Северина Левицького (керівник зустрічі, у 1920-х рр. – голова Верховної Пластової Команди), а друга під проводом Івана Чмоли (один із засновників Пласту, полковник київських Січових Стрільців) – обернулися лицем одна до одної, підняли прапори та співом пласто­вого гимну відкрили зустріч. Далі представники із Галичини, Волині та Закарпаття разом спустились у підготовлене для нарад відлюдне місце на схилі гори. Тут прийнято резолюції про самостійність пластової ідеології і організації, а також напрямні таємної праці Пласту. Наступного дня всі конспіративно розійшлися – групами у різних напрямках.
Влітку 1950 р. на полонині Плоска на південь від с. Бистриця відбувся великий вишкіл керівних кадрів Станиславівської округи ОУН. Його підготував і провів крайовий референт пропаґанди Михайло Дяченко-“Марко Боєслав”-“Гомін” – визначний повстанський поет і публіцист, в минулому активний пластун. На Плоскій М. Дяченко облаштував місце постою керованого ним крайового осередку пропаганди, де також працювали публіцист і редактор Федір Когут-“Берест” (член підпільного парламенту – Української Головної Визвольної Ради), його дружинна, коректор Анна Когут-Герасимович-“Христя” (визначна організаторка сільських хорів, троюрідна сестра Романа Шухевича), майор УПА Костянтин Петер-“Сокіл” (колишній сотник Армії Української Народної Республіки) та ін. Лише після того, як в с. Бистриця МГБ облаштувало осідок групи з пошуку М. Дяченка, він зі співробітниками залишив околиці Плоскої і Довбушанки. Це сталося у серпні 1951 р.



У проголошеній 15 березня 1939 р. незалежній Карпатській Україні пост міністра оборони зайняв Степан Клочурак, родом зі с. Чорна Тиса Рахівського району Закарпатської обл.
Клочурак Степан (27.02.1895, с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл. – 8.02.1980, м. Прага, Чехія). У 1914 р. закінчив ґімназію, старшина (офіцер) австро-угорської армії (1915–1918). Від листопада 1918 – голова Гуцульської Народної Ради і Командант Гуцульської народної оборони у Ясіні, в’язень румунських тюрем (1919 р.), згодом командир сотні в Армії УНР. Член Президії Соціал-Демократичної Партії (1920–1926), керівник української секції Аграрної партії (1934–1938), керівник “Січі” в с. Ясіні (1923–1925). Від 26.10.1938 – секретар Августина Волошина, делегат Сойму Карпатської України (12.02.1939), відтак міністр господарства, промисловості і торгівлі, національної оборони. Згодом мешкав у Празі, де був заарештований радянською військовою контррозвідкою СМЕРШ 20.05.1945, засуджений до 8 років таборів, після звільнення у 1953 залишений у м. Воркуті (Росія) на довічне заслання. Після тривалої боротьби виїхав у 1957 до родини у Прагу. Там перебував під постійним наглядом, а після обшуку в 1979, коли поліція забрала всі документи, рукописи спогадів, виписки з преси та інші папери, захворів і помер.
Смт. Ясіня було центром національного життя не тільки закарпатської частини Гуцульщини, але й всього Закарпаття. Під час розпаду Австро-Угорщини 8 листопада 1918 р. збори мешканців Ясіні на пропозицію Степана Клочурака проголосували за приєднання Закарпаття до України. Тоді ж було створено Українську Народну Раду в Ясіню та адміністрацію. Степан Клочурак, який очолив Раду, став також військовим комендантом Гуцульщини. На допомогу закарпатцям прийшла Галицька армія з ініціативи Дмитра Вітовського. З Коломиї 7 січня 1919 р. вирушила група чисельністю 25 вояків на чолі із чотарем Степаном Забачинським, яка роззброїла мадярських прикордонників у с. Лазещині і пішла далі до Ясіні. Там спільно із місцевою Гуцульською народною обороною роззброєно угорську військову залогу чисельністю 187 вояків. Відразу після цього, 8 січня, проголошено збройний виступ за звільнення всього Потисся від угорців. Наступного дня до Ясіні прибула сотня галицьких стрільців під командуванням поручника Миколи Саєвича, чота з Коломиї на чолі із хорунжим Білецьким, а також кілька старшин. Командиром новопосталої формації в УГА, т. зв. Сигітської групи, став поручник Денис Маєр-Михайльський. Організацією добровільних частин в Ясіні зайнялися брати Василь, Дмитро та Іван Климпуші. Гуцульська республіка проіснувала до 11 червня 1919 р., коли Ясіня було захоплене румунськими військами. Тоді нові окупанти заарештували більшість членів Ради, важко мордували Степана Клочурака-старшого (батька), від чого той помер. Все ж закарпатські гуцули продовжили партизанську боротьбу в горах, багато з них включилися до боротьби за самостійну Україну в лавах УГА.
В період перебування у складі Чехословаччини в Ясіні діяв осередок Пласту, заснований професором Бандрівським. Традиційними для пластунів Закарпаття стала мандрівка із табору в Солочині біля Сваляви верхами до озера Синевир, Колочави, гору Попадю і через села Мокра, Брустури і Ясіня на Говерлу. Тут також існував один з кількох на Закарпатті осередок військово-спортивної організації “Січ”, якою керували Степан Клочурак (1923–1925 рр.) та Дмитро Климпуш (1925–1938 рр.). На базі створеної 4 вересня 1938 р. організації націоналістичної молоді “Українська Національна Оборона” та “Січі” в Ясіні, 9 листопада 1938 р. постала Організація Народної Оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС, “Карпатська Січ”). Головним командантом Карпатської Січі став Дмитро Климпуш.
Климпуш Дмитро (7.11.1897, смт Ясіня Рахівського р-ну Закарпатської обл. – 1959, там само). Вояк австро-угорської (1915–1918) та чехословацької (1920) армій, де став старшиною (офіцером). Учасник гуцульського повстання (1919). Згодом працював на лісозаготівлях, у банку, а від 1928 – власник лісопильного заводу (разом з братами). Керівник спортивної організації “Січ” у рідному селі Ясіні (1925–1939), член Соціал-Демократичної Партії, відтак Української Національного Об’єднання (УНО) (1939). Головний командант Карпатської Січі (1938–1939). заарештований радянською військовою контррозвідкою СМЕРШ 8.12.1944, без суду перебував у трудових таборах та в’язниці до 01.1947, коли по хворобі був звільнений. Знову заарештований 1.04.1947, засуджений за протирадянську діяльність до 8 років таборів, звідки звільнений 26.07.1955. Похований в смт Ясіня.






Після захоплення мадярами столиці Хуста та інших міст у січовики не припинили боротьби. Партизанські відділи діяли в горах біля Ясіні ще у квітні–травні 1939 р. Дослідник І. Хланта наводить кілька спогадів про бої 1939 р. на Закарпатті. В переказі “Трагедія на полонині Довга”, записаному В. Косівським у с. Чорній Тисі на Рахівщині від колишнього січовика І. Піпаша, говориться, що після того, як не пощастило в Хусті зупинити фашистську армію, група січовиків наприкінці березня 1939 р. поверталася додому. Коло ясінянської полонини Довга угорські фашисти зловили вночі у колибі сонних сімох січовиків, серед яких була одна жінка. Прив’язали всіх січовиків до вбитих у землю паль і спалили на вогнищі, в тому числі й жінку. У переказі “Під Квасами і Ясіням”, записаному у Мукачеві від В. Пагирі, стверджується, що в цій місцевості після катувань і розстрілу “цілі три тижні лежало десять чоловічих і чотири жіночі трупи, у яких було відрізано груди, статеві органи”. Про нелюдські катування над січовиками на Рахівщині, розповідається у переказі “У Гроп’єнці над Кокирчем”, записаному в с. Білині від Івана Васильовича Доробана: “Коли угорські фашисти загарбали Закарпаття, вони дуже знущалися з січовиків. Розповідають, що мадярські терористи схопили кількох січовиків, поклали їх на машину і привезли вище села Кваси в урочище Гроп’єнка. Повели їх недалеко від вулиці на поляну біля лісу і там почали знущатися над ними. Відтяли їм вуха, потім ніс, видовбали очі, відрізали язик. Одним словом, покалічили так, що страшно було на них глянути. Такої жорстокості навіть звір дикий не зробить. Але чинили наругу спочатку над одним, а інші повинні були дивитися на його муки і нестерпні страждання. І так познущалися над сімома січовиками. Один із них не зміг витерпіти ті муки і почав тікати. Мадярські фашисти тут же пристрелили його з кулемета. Через деякий час і всіх інших розстріляли. Там вони й були поховані. Ще й нині старші люди не забули ті страшні дні, коли мешканці нашого села переживали розгул страшного мадярського терору”.
Восени 1939 р. колишні пластуни і вояки “Карпатської Січі”, зокрема Дмитро Бандусяк із с. Ясіня почали відновлювати мережу ОУН на Закарпатті. Незабаром було сформовано крайовий провід, до якого він увійшов як заступник крайового провідника.
 Бандусяк Дмитро (“Арпад”, “Лопата”; 25.08.1919, смт Ясіня Рахівського р-ну Закарпатської обл. – поч. 1946, с. Присліп Міжгірського р-ну Закарпатської обл.). Був членом Пласту при Мукачівській торговельній академії, воював у лавах Карпатської Січі. В час угорської окупації – заступник крайового провідника ОУН Закарпаття (1940–1942), політв’язень мадярських тюрем (1942–1944), засуджений на 12 років. Окружний провідник ОУН Закарпаття (1945). Загинув у бою з відділом НКВД.










У 1941 рр. член Проводу ОУН, вихованець золочівського Пласту Василь Кук-“Медвідь” організував перехід підпільників із Закарпаття в Галичину для боротьби на найважчому фронті – протибольшевицькому. Для виконання цього завдання спеціально приїжджав до с. Ясіня, де зупинявся в родині Бандусяків.
На окраїні с. Яблуниця, під деревом в 100 м від дороги на Ясіню 18 березня 1952 р. загинули працівники надрайонного осередку пропаганди ОУН Надвірнянщини Іван Олексюк-“Нечай” та Ганна Скорецька (родом з смт Ворохта).
Дещо раніше, 5 листопада 1951 р., в с. Вороненко Яремчанської міськради загинув їхній керівник, надрайонний референт пропаганди ОУН Надвірнянщини Богдан Заславський-“Євген”. У перестрілці загинув теж господар хати Василь Молдавчук, а його син, теж Василь, був поранений і затриманий оперативниками МГБ. До рук ворога потрапили автомат, пістолет і документи. Охоронцеві “Орликові” вдалося вирватися із засідки.
В околиці Ворохти заходили сотні з тактичного відтинка “Гуцульщина”, які діяли на Косівщині. Зокрема, 31 грудня 1944 р. на село здійснила наскок сотні “Верховинці” під командуванням Дмитра Білінчука-“Хмари” (відомий за фотографіями т. зв. Яворівського архіву). Повстанці розігнали станицю винищувального батальйону (т. зв. “стрибки”).


На Чорногорі у липні 1912 р. відбувся перший пластовий табір під керівництвом засновників організації Івана Чмоли та Петра Франка. На Говерлі пластуни святково підняли український прапор – ймовірно вперше за всю історію цієї гори.
Влітку 1914 р. з Яремчі на Говерлю мандрувала група пластунів на чолі з основоположником організації Олександром Тисовським. Протягом міжвоєнного періоду Чорногора, як і Ґорґани, була місцем постійних мандрівок пластунів з усієї Західної України. Зокрема, наприкінці 1920-х – початку 1930-х щороку на Чорногорі та околицях старшопластунський курінь “Орден Залізної Остроги” влаштовував зустрічі пластунів Галичини, Буковини і Закарпаття, які тоді були під владою трьох різних держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини.
У повстанській хроніці зберігся запис про одну із перших акцій УПА на Закарпатті, яка пов’язана із Чорногорою: “10–18 листопада 1944 р. невеликий відділ УПА «Трикутник Смерти» під командуванням «О.» зробив пропаґандивний рейд на Закарпаття. Пройшовши схилами Говерлі, відділ 12 листопада роззброїв міліцію в с. Луг і влаштував там зібрання селян із доповіддю політвиховника «Г.» Звідси, минаючи с. Богдан, де більшовики зробили засідку, та перехопивши по дорозі одного розвідувача НКВД, 13 листопада прогнав большевицьку міліцію у присілку Говерля, а вечером у с. Погорілець знищив 8 енкаведистів. 16 листопада дійшов наш відділ під с. Ясіня і 17 листопада, звівши там двогодинний бій з большевицькою міліцією, розгорнув свою пропаґандивну роботу. Коли ж большевики зібрали свої більші сили, наш відділ, відбиваючись від них, подався в Чорногору, щоб із її верхів’я сповістити всі землі українські, що з ними у визвольній боротьбі єднається і Карпатська Україна”.
Повстанці Гуцульщини в Карпатах
За маршрутом Космач–Кривопілля–Піп Іван Чорногірський в червні 1949 р. переходив рейд в Румунію підрозділу УПА під керівництвом сотника Петра Мельника-“Хмари” – на той час командира тактичного відтинка “Гуцульщина”, згодом – надрайонного провідника ОУН Надвірнящини. Не виключено, що рух повстанців співпадав із маршрутом змагань “Стежками героїв” на відтинку Кострич–Гордя Доброкиївська.
Околиці Кривопілля, Космача, Микуличина, як і Чорногора, у першій половині XVIII ст. були територією активної діяльності опришків, зокрема Олекси Довбуша і Василь Баюрака.
Зі с. Татарів походив Іван Дийчук-“Карпатський” – останній провідник Закарпатського надрайонного проводу ОУН. У 1944 р. він був ройовим (командиром роя, тобто відділення) у сотні УПА ім. І. Богуна, від 1947 очолював кущ (кілька сіл) у тодішньому Яремчанському районі, від 1948 р. виконував обов’язки надрайонного референта СБ ОУН Закарпаття, а у 1951 р. став надрайонним провідником. Загинув 19 липня 1952 р. на полонині Балтин біля смт Кобилецька Поляна Рахівського р-ну Закарпатської обл.

При написанні довідки використано матеріали, надані істориками Василем Ільницьким та Юрієм Юзичем.


Довідка про згадані територіальні одиниці ОУН і УПА:
“Говерля”, група (воєнна округа, ВО № 4) – одиниця військово-територіального устрою УПА, створена у 1944 р., охоплювала територію Станиславівської області ОУН (1944 р.) і Карпатського краю ОУН (від 1945 р.), входила до УПА-Захід
“Гуцульщина”, тактичний відтинок (ТВ № 21) – одиниця військово-територіального устрою УПА, створений у 1944 р., охоплював територію Коломийської округи ОУН
Закарпатська округа – одиниця організаційно-територіального устрою ОУН, існувала у 1945–1948 рр. і охоплювала територію Закарпатської області; входила до Карпатського краю ОУН
Закарпатський надрайон – одиниця організаційно-територіального устрою ОУН, створений у 1948 р., охоплював територію Рахівського і Тячівського районів, входив до Коломийської округи ОУН
Карпатський край – одиниця організаційно-територіального устрою ОУН, створений у 1945 р., охоплював територію Буковинської, Дрогобицької, Калуської, Коломийської і Станиславівської округ, входив до Західних Українських Земель (ЗУЗ)
Коломийська округа – одиниця організаційно-територіального устрою ОУН, від 1945 р. охоплювала територію Городенківського, Коломийського і Косівського надрайонів; входила до Карпатського краю ОУН
Косівський надрайон – одиниця організаційно-територіального устрою ОУН, створений у 1945 р. і охоплював територію Жаб’ївського (Верховинського), Косівського, Кутського і Яблунівського районів, входив до Коломийської округи ОУН
Надвірнянський надрайон – одиниця організаційно-територіального устрою ОУН, створений у 1945 р. і охоплював тодішні Ланчинський, Надвірнянський, Солотвинський і Яремчанський райони, тобто всю гірську частину Станиславівської округи ОУН.
Станиславівська округа – одиниця організаційно-територіального устрою ОУН, від 1945 р. охоплювала територію Надвірнянського, Станиславівського і Товмацького надрайонів; входила до Карпатського краю ОУН
“Чорний ліс”, тактичний відтинок (ТВ № 22) – одиниця військово-територіального устрою УПА, створений 1944 р., охоплював територію Станиславівської округи ОУН

Рекомендована література:
  1. Альманах Станиславівської землі. – Т. ІІІ / ред., упор. Ю. Гаєцький. – Нью-Йорк–Київ–Івано-Франківськ, 2009.
  2. Вегеш М., Греченюк Н. Національно-визвольні змагання українців Східної Галичини і Закарпаття в 1918–1950 рр. ХХ ст. – Ужгород, 2003.
  3. Вони боронили Карпатську Україну / ред. М. Вегеш. – Ужгород, 2002.
  4. Ільницький В. Провід ОУН Карпатського краю / Літопис УПА. Серія “Події і люди”, Кн. 21. – Торонто–Львів, 2012.
  5. “Грім”. Полковник УПА Микола Твердохліб. Спогади і матеріали / упор. Р. Грицьків; Літопис УПА. Серія “Події і люди”, Кн. 5. – Торонто–Львів, 2008.
  6. Дем’ян Г. Гуцульщина у визвольній боротьбі ОУН і УПА. Нарис історії та фольклористики // Історія Гуцульщини. – Львів: Логос, 2000. – Т. V. – С. 274-434.
  7. Довганич О. В тенетах "Смершу": репресовані діячі Карпатської України. – Ужгород, 2002.
  8. Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії У двох томах. – Т. І. – Ужгород: Закарпаття, 2009; Т. ІІ. – Ужгород, Закарпаття, 2010.
  9. Манзуренко В., Гуменюк В. Рейд УПА в Румунію 1949 р. / Бібліотека журналу “Однострій”. – Львів–Рівне, 2007.
  10. Надвірнянщина: хресна дорога народного болю / упор. О. Зварчук. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2008.
  11. Стежками Української Повстанської Армії. Туристичний путівник. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007.


ДОДАТКИ

Байденко

Борзенко – Микитюк Михайло

Було це в травні 1945 року, зараз же, коли впав надр. пров. Віктор. Мене покликано на зустріч до села Тязева. Зв’язками переходжу з села до села. В селі Ямниці, Станиславівського району, на зв’язку натрапляю на трьох людей, мені не знаних. На моє домагання дати мені кур’єра до села Тязева, шеф зв’язку сказав: “Підете разом із цими людьми, вони теж туди прямують”.
Вже досить пізно ввечері рушаємо. Дорога надзвичайно погана, дощ цвяхає прямо у вічі, під ногами грязюка, що ледве ногами волочемо. Поки пройшли 3 км, не було в нас сухого рубчика, не помогли нам і плащ-палатки.
Ще на зв’язку я довідався, що буду мати до товариства над. пров. Товмаччини – Максима і його двох найближчих співпрацівників – Бориса (організаційний) і другого, псевдоніма якого не пам’ятаю. Дорогою ми майже не балакали. Кожний час від часу кляв погану дорогу та добре уважав, щоб у непроглядній пітьмі не влетіли десь у якесь багно.
На зв’язку в селі Тязеві, Галицького р-ну, не було нікого крім шефа зв’язку, якого по довгих “коромолах” вдалося витягнути з-під околотів. Ледве-не-ледве знайшов для нас квартиру. Квартира невибаглива – стодола, а в ній трохи околотів. Полягали на ті околоти, накрилися ними й дали волю храпакам.
Пробудив нас вранішній гамір. Надворі був гарний весняний ранок. Всі нагло посхоплювались і аж тепер приглянулися один одному. Ми виглядали жалюгідно – болото від стіп до голови. Настала незвичайна метушня – витиралися, шурувалися, тріпалися, щоб сяк-так уподібнити себе до людей. Біля такої “тоалети” проминуло нам майже дві години. Найбільше мав клопоту д. Максим, якого вночі запхало десь у дроти й тому мав багато роботи біля своїх “мадярських” [штанів]. Розмова далі між нами не клеїлася.
Перед вечером д. Максим і я йдемо на зв’язок, щоб по-лучитися з бажаними людьми.. По дорозі ми трохи ближче пізналися. Але, як він, так і я, не виявили охоти на добре розговоритися. На зв’язку я застав того, хто покликав мене на зустріч, з яким приступив відразу до діла. Полагодивши справи, я ще того самого вечора розпрощався з д. Максимом і відійшов у свояси.
Не проминуло навіть кілька днів, як одного вечора в селі Підлужжі, Станиславівського району, зв’язкова покликала мене на зв’язок, бо хтось мене жде. Тут застав я д. Максима, який вручив мені записку, а з неї я довідався, що д. Максим обняв Станиславівський надрайон. Коротко інформую про ситуацію в терені, а відтак на його пропозицію йдемо на мою квартиру. Зі мною пробув він три дні. За той час вдалося мені трохи ближче приглянутися йому. Те, що найбільше впало мені в вічі – це надзвичайна скромність, невибагливість, запопадливість у роботі, впертість у своїх постановах, пляновість і систематичність у роботах. Не шукав він вигод, не вбирався елегантно, не дбав про себе, а всеціло віддавав себе справі. Його скромність, а навіть простота, були до тієї міри, що не-один пробував собі легковажити його, але таким задиракам він умів давати відсіч і ломити їхню пиху своїм умом, своєю здисциплінованістю, своєю підпорядкованістю та муравлиною працею.
Скоро після цієї зустрічі ми не зустрінулись, бо він погнав у “світи” запізнатися з тереном та людьми. Ми далі жили віддалено один від одного. Щойно напередодні липневої бльо-кади 1945 р. він пропонує мені товариство щодо спільної побудови криївки. Це була конечна справа перед так шумно заповідженою бльокадою. Шукали ми місця у лісі та не могли його знайти, аж я сказав, що криївка буде. Тоді він пішов в терен далі полагоджувати пекучі справи напередодні бльокади. Мені вдалося за той час з тяжкою бідою злабудати криївку.
По 20-ім липні до мене прибули провідники: Борзенко (Максим), Рос (окружний господарчий), Всеволод (окружний провідник). Я не сподівався стільки гостей і тому в криївці було трохи тіснувато.
Хоч бльокада зв’язала трохи руки, д. Борзенко не відпочивав. Він кожної днини шукав собі роботи там тільки, де лише було можливо. Він не любив здаватися на когось, а намагався всюди бути сам. Він зумів держати терен навіть у той час, коли фронтові війська по так шумно оголошеному забріханому, підлому емґебівському зверненні залляли майже всі села надрайону. Він не спочивав, а продирався поміж ворожі війська в кожну закутину й давав моральну підтримку, переводив вишколи, давав вказівки в роботі. Я не бачив його ніколи не зайнятим. Коли не полагоджував суто ділові справи, то вперто працював над підвищенням свого інтелекту.
По бльокаді він ще з більшою енергією взявся до роботи. Я бачив його рідко коли. Він постійно в русі, маючи клопоту повну голову. Для себе він майже не присвячував часу, постійно ходив бідно зодягнений. Я ні разу не відчув у нього заздрости на вид краще зодягнених.
І так за невсипущою працею наспіла зима. Зустрінулись ми в Чорному лісі з кінцем грудня, де відбувалася кількаденна відправа. Тут я побачив, як ця людина щиро турбувалася про забезпечення відділів УПА. Першим і основним завданням, яке поклав він на своїх підвладних у цей час, було забезпечення відділів УПА харчами, одягом і взуттям. Першого січня ми розійшлися, а через кілька днів він наздігнав мене в селі Угринові уже на відході з цього села. Пропонував мені своє товариство на свята. Ще того самого вечора, бродячи снігами, оминувши Ямницю, ми перебрили тільки удвох річку Бистрицю й уже геть аж над ранком доволіклися до села Підлужжя.
Через цілий Свят-Вечір ми не мали спокою, бо по селі шлялися більшовики. Увечорі знову вдвох подалися ми до села Підпечарів, де зустрінулись з надр. реф. СБ Аркасом. Тут дівчата обділили нас святочними подарунками. Пізно вночі ми вернулися назад до села Підлужжя.
У свята, як він, так і я, не виявили охоти сидіти на місці й таки першого дня ми опинилися в селі Узині, Станиславівського р-ну. Тут захопила нас зимова бльокада (12.1.1945 р.). Довідуємося, що в кожне село заїхало 20-30 більшовиків. Певних приміщень дуже мало. Десь коло 15. 1. 1945 р. ми вертаємося до села Підлужжя, де в мене було менш-більш певне приміщення. Але й у такій ситуації д. Борзенко не мав терпцю всидіти на місці. Він мав накреслений плян роботи й за жодних умов не хотів відступити від нього. Десь коло 20-го січня він зі своїми бойовиками подався у Чорний ліс, не визначаючи мені навіть зустрічі, мовляв, мене все знайде.
Про підготовку до виборів, про нашу протидію, ані про сам хід та геройську поставу населення не місце тут згадувати.
Десь наприкінці місяця лютого довідуюсь, що друг Борзенко розшукує мене. Я постарався чимскорше пов’язатися з ним, бо сподівався, що не гаразди його сюди пригнали. Зустрінулись ми 28. 2. Хоч була темна ніч, я розглянув його досить докладно. Був до крайности збідований. Лице неголене від місяців.
Стільки ж не мився та не перебирався. Із сорочки осталися самі рубці, а у светері було стільки “льокаторів”, що мусів його жертвувати..., спаливши на вогні.
Я був змушений, а радше було моїм обов’язком дати йому приміщення. А що в мене його не було, то я рішився ділити з ним долю й недолю, залишаючи своїх попередніх друзів. Ще того самого вечера ми опинилися в лісі, де долучився до нас д. Мамай (тодішній кущовий звеновий) і таким робом склалася п’ятка бездомників. Тому що ще не було снігу, ми рішилися будувати криївку. Щиро взялися до роботи й через три дні ми мали свою хату. Стало трохи легше, хоч з харчами було доволі клопоту, бо гарнізони далі сиділи по селах. В додатку, я поважно захворів. Мені треба було опіки. І тут ніхто інший, як тільки д. Борзенко став мені опікуном. Він майже щоденно босоніж по замерзлій землі гонив у село, переходячи річку вбрід, щоб здобути для мене відповідних харчів. Сам недоїдав, щоб тільки мені було подостатком. Він нераз глядів на мене лежачого, а на його обличчі малювалися жаль і досада, мовляв, за те, що не запобіг моїй хворобі. Це сердечно-людяне піклування ще більше мене зблизило до нього й я почав тішитися його товариством, він став для мене більш як провідником. Рівночасно я побачив, що він хотів би мати когось, щоб з ним поділитися усім. Та скоро не дійшло між нами до тієї дружности, аж щойно з початком жовтня 1946 року, перед моїм відходом у Галицький район ми надобре подружилися.
Цілу зиму 1947 року ми держимо зв’язок, обмінюємося думками, поглядами, напрямними в роботі, а навіть і особистими справами.
Ранньою весною я спішив до нього на зустріч, мені хотілося якнайскоріше побачити свого друга й поділитися з ним усім. Він ждав мене в умовленому місці. Зустрінулися ми немов брати по довгій розлуці, а відтак дали волю язикам про перебуту зиму. Перебували ми кілька днів у лісі Стінка, полагодивши всі справи, а потім подалися в Чорний ліс. Тут ждав на нас окружний референт пропаґанди Руслан. Чорноліське життя мабуть кожному до вподоби, бо тут постійно дихає свіжістю, веселістю, бадьорістю, розмахом. Тут не видно, щоб хтось був зневірений, засмучений, пригноблений. Таким тут місця не було. Тут саме д. Борзенко не мав зайвої хвилини на відпочинок. Були дні, що він кудись зникав і мені довго доводилося шукати його. По тритижневому перебуванні в Чорному лісі я, на доручення окружного провідника Всеволода, ще раз відходжу в Галицький район, взявши з собою чоловіка на районного провідника, щоб його познайомити з тереном і місцевим підпіллям.
Через місяць одержую записку, щоб негайно з’явитися в Чорному лісі. Тут довідуюсь про смерть окружного провідника. Виконуючий обов’язки окружного провідника доручає мені відійти в Товмаччину. Якраз прибув сюди д. Борзенко. Ми знову зустрілись як рідні. Він знав уже, що мене жде "новий хліб", тому почав:
– Я син селянина, вихований в страсі Божому твердою мужицькою рукою. Рідної матері не пам’ятаю, а мачуха, як і всі інші, більше дбала про своїх дітей. Закінчивши народну школу в рідному селі в Коломийщині я потрапив на кооперативний курс. З приходом більшовиків я вступив до педінституту і закінчив його. З початком німецької окупації став членом організації й вів роботу в підрайоні, а відтак у районі (Косівщина). Після того, в половині 1943 р., залишив свою учительську роботу й пішов у підпілля. Працював у Товмацькому повіті. З того часу я назавжди кинув рідну хату. Відтоді я не бачив уже рідного батька, ні рідної сторони й до сьогодні не знаю, що там діється, а вони тим більше про мене не знають. Якщо б я скоріше скінчився, так повідоми мою рідню (подав мені адресу) – закінчив бесіду д. Борзенко.
Мені було радісно, але рівночасно й прикро, бо така сповідь не віщує нічого доброго. Після цієї "сповіді" мене надзвичайно вразила його конспірація прізвища та місця походження. Мені першому він виявив себе цілком.
Через кілька днів я відійшов у Товмаччину, взявши постанову, постійно держати з ним зв’язок, бо ми були близькими сусідами. І справді, ми досить часто зустрічалися на пограниччі наших "світів", а ще більше обмінювалися дружніми записками.
Наші зустрічі не мали виключно дружнього характеру. Я постійно користувався з його досвіду в роботі, а він не скупився своїми порадами. Ми обопільно один одному допомагали, чим тільки було можливо. Я бачив його далі таким самим ревним керівником. Я бачив його всюди, навіть при такій роботі, де спокійно могло без нього обійтися, він всюди давав почин.
За його керівництва Станиславівським надрайоном цей терен тішився найкращою опінією. Кадри були найкраще вишколені, з яких багато обняло керівні пости. Словом, Станиславівщина стояла твердо на ногах, а всі підпільники та співпрацівники висловлювались про свого провідника тільки позитивно. Його всюди любили, поважали, шанували й тішились його товариством.
Ми зустрілись аж весною 1949 року на відправі. Він два дні реферував перед нашим зверхником про ситуацію в терені, про можливості ведення роботи та про проведену роботу. Його реферування було, як я бачив, задовільне. Мені залишилося після нього багато менше говорити, бо я мав право встрявати зі своїми заввагами та доповненнями.
Розійшлись ми з надією, що скоро знову зустрінемось. І якраз через місяць відбуваємо спільну дорогу в Карпати, де відбувався однотижневий вишкіл. При відході окружний провідник дав мені відчути, що д. Борзенко скоро залишить своє давнє становище.
Повернувшись у терен, я через місяць одержую записку, в якій повідомляє мене мій зверхник, що д. Борзенко сповняє аґенди окружного провідника. Скоро після цього я зустрівся з д. Борзенком. Хоч він був тепер моїм зверхником, він ніяк не годився на моє, так би сказати, урядове відношення до нього. Просив не зміняти нашого попереднього наставлення.
З початком серпня він відвідує мій терен та запізнається з більшістю кадрів, з якими переводить коротенький вишкіл. Розійшлися ми з пляном, що зустрінемось в половині жовтня. Та даремно ждав я на умовленому місці. В кілька днів після мого ожидання я довідався, що 16-го вересня 1949 року в Карпатах під час наскоку на табор пров. Ґотура згинув небувалий, всеціло відданий справі революціонер-професіонал д. Борзенко поруч таких незаступних революціонерів, як провідник Ґотур і Шах.
Згинув Ти, Друже, десь там на скелистому безлюдді і ніхто навіть не буде знати, де погребали вороги Твої кості, що стільки натрудились для добра отої обезчещеної ворогами землі.
Оце, мій любий Друже, моя згадка про Тебе, мій пам’ятник на Твою могилу.

Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 4: Чорний Ліс: видання команди Станиславівського тактичного відтинка УПА, 1947–1950 роки. Книга друга: 1947–1948. – Торонто, 1987.  – С. 174-180.


Ганна Лізенберґ (Цапей)
Спогади

Минає п’ятдесят років з дня трагічної смерті районного теренового провідника ОУН Мороза – Цапея Івана, сина Петра, який народився в липні 1911 року в с. Зеленій Надвірнянського району Івано-Франківської області. Закінчив 4 класи Черниківської школи, далі доповнював освіту самостійно.
Вже шістнадцятилітнім юнаком активно працює в Черниківській читальні “Просвіти”, очолює аматорський гурток, пропагує українську літературу серед місцевого населення.
З 1938 року прихильник, а згодом член ОУН, за що не раз піддавався репресіям польської жандармерії.
У 1940–1941 роках разом з Довбушем (Гринішак Лука) організують сітку ОУН, до якої ввійшли Дзвін (Осташук Михайло, присілок Фентералі, розстріляний німцями 1943 року), Орел (Онуфрак Федір, присілок Зелениця), Желізняк (Остапюк Юрій, присілок Черник), Орест (Борисюк Василь, син Михайла, с. Зелена) та інші. З 1942 року Іван Цапей – підрайонний тереновий ОУН. Під час німецької окупації з вищезазначеними жителями організовують звена, станиці, кущі ОУН, ведуть широку активну пропаганду серед населення проти вивозу людей на роботу до Німеччини, організовують бойкот здачі контингенту, а також збирають зброю, харчі, одяг для підпілля. На початку 1944 року Іван Цапей - районовий тереновий провідник ОУН. У березні 1944 року в кінці присілка Черника організовують підстаршинську школу, яка згодом стає сотнею під командою сотенного Крука.
У квітні цього ж року відбувся бій на Глодищі під Рафайловою (Бистрицею). Група Довбуша з допомогою місцевих станичних боївкарів зробила засідку на велику частину німецького вермахту і Надвірнянської жандармерії. Після короткого бою німців було розбито, начальника німецької жандармерії Метцлера та двох офіцерів убито, солдатів роззброєно і відпущено. Здобуто автомобіль та багато коней і возів, наладованих зброєю. З боку ОУН був ранений стрілець. Того ж місяця відбувся бій з великою частиною мадярів на присілку Фентералі. У бою полягло 5 стрільців із сотні Довбуша.
В травні 1944 стараннями Мороза та його сестри було організовано малу лікарню - “шпитальку” на гаївці в Чернику, де лікувалися поранені стрільці Надвірнянського й інших районів. Завідувала “шпиталькою” медична сестра Добра зі Східної України.
В кінці травня 1944 року мадяри великими силами напали на присілок Черник з метою зліквідувати сотню Крука. У бою брали участь стрільці з сотні Крука та боївки СБ Лиса. Напад мадярів відбито, у бою смертельно поранений стрілець Тутай (Кузюк Іван) уродженець села Зеленої.
Влітку 1944 року чота з сотні Крука мала бій з більшовицьким партизанським загоном під командуванням полковника Кулагіна. Загін після поразки в околицях Чорного лісу перейшов в село Зелену. Вбито полковника Кулагіна, забрано всю зброю і медикаменти.
Протягом 1944 року йде масове роззброєння мадярських частин, забирають зброю, харчі, амуніцію і медикаменти. Поповнюються сотні УПА, які реорганізовуються в курінь під командою курінного Довбуша. Восени 1944 року більшовики окуповують Надвірнянський район і кидають великі сили на боротьбу з УПА–ОУН. У селі Бистриці (Рафайлова) організовують заставу в числі 500 солдат, у Зеленій – гарнізон із 40-ка добре озброєнних солдатів зі штабом МВД, а також загін стрибків та сітку аґентів і сексотів. Роблять безконечні засідки та облави з прощупуванням піками терену. Палять цілі господарства активістів і родин членів підпілля. У січні 1945 року вночі спалили хату і всі господарські будівлі Мороза (чотирьох малолітніх синів викидають на сніг у самих сорочках). Тієї ж ночі палять господарство його батька Цапея Петра.
Навесні 1946 року заарештовують і засуджують на 10 років ув’язнення та 5 років заслання його дружину Цапей Олену, вагітну 9 місяців, та матір Цапей Марію – на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. У тюрмі народжується його п’ятий син Роман. Діти Івана ходили від хати до хати, а за ними стежили аґенти, щоб при помочі дітей вислідити і знищити батька. У серпні 1947 року розстрілюють без суду батька Цапея Петра (в присілку Чернику), труп загрібають у мадярськім окопі. Після смерті Мороза його малолітніх дітей депортують у Хабаровський край на вирубку лісу.
Чотири роки районний провідник ОУН Мороз із товаришами, не маючи даху над головою, зі зброєю в руках відстоював незалежність України. За дім їм був ліс, за їжу – що попало, а зброя – яку здобули у ворога.
Йшла страшна боротьба за життя і на смерть. Але більшовики прорахувалися. Вони планували зліквідувати УПА за кілька місяців, але війна з українським повстанням тривала цілих 10 років і коштувала їм дуже дорого.
Щораз глибше йшли в підпілля боївкарі УПА. Вони розділилися на менші групи і вели нещадну боротьбу з окупантом.
Морозові як районному тереновому провідникові доводилося організовувати забезпечення продуктами, медикаментами, амуніцією і поповненням УПА. Бо він і підлеглі йому станиці, кущі були тилом – кадрою УПА.
І хоча з допомогою більшовицької агентури падав бункер за бункером і лилася кров українського цвіту, боротьба не припинялася. Активно йшов збір коштів на організацію, регулярно видавалась і розповсюджувалась антибільшовицька преса. Раз на місяць відбувалися основні чи запасні “стрічі”, перевірялася робота станиць, на місце арештованих станичних ставали підпільники, боївкарі.
Не дивлячись на страшні репресії (арешти, розстріли, депортацію та безконечні допити), населення як могло допомагало грішми, одягом, харчами, а то і дахом над головою. Допомагали всі – молоді, старі, жінки і навіть діти. І скаженіли каґебісти – їм не зрозуміла була любов простого люду до своїх “українських хлопців”.
У кінці серпня 1948 року Мороз, який базувався в лісі біля Рафайлової, з боївкарем Горлісом (Онуфрак Іван), пішли разом з надрайонним провідником Сулимою (Вацеба Гринь) на “стрічу” з членами Проводу в околиці гори Сивулі. Рафайлову пройшли вночі, полонину Гавори – раненько. Коли поверталися ввечері, на полонині Гавори потрапили на більшовицьку засаду. За словами боївкаря Горліса, який ішов попереду, переходячи поляну, він почув автоматні черги, оглянувшись, побачив, як падає провідник Мороз, а більшовики оточують його з усіх боків. Мороз відстрілювався і, ранений в обидві ноги, підсунувся під бука. За словами чекістів, які брали участь в операції, вони старалися за всяку ціну взяти його живим. Але на їхні умовляння і обіцянки він відповів: “Живим мене не візьмете”. І останньою кулею відібрав собі життя.
Три дні мертвий Мороз лежав біля ґарнізону с. Зеленої. Три дні зганяли людей дивитися і впізнавати. Ще три дні на глум над трупом лежав він на смітті під управлінням НКВД у Надвірній. Потім потай закопали його десь у лісі в буковині біля Надвірної, де німці 1941–1942 років розстрілювали євреїв.
Багато, дуже багато в тому лісі лежить героїв УПА, яких чекісти замучували чи розстрілювали і потай закопували, щоб і сліду не залишилося.
Але падали герої, а боротьба продовжувалася... Дуже боляче те, що вже 6 років незалежності, та ніхто, у тому числі побратими, які залишилися в живих, не роблять ніяких старань, щоб віднайти і перезахоронити їхні тлінні останки або хоч увічнити пам’ять героїв, які не жалували свого життя і поклали свої буйні голови за волю України.
Львів, 1997 р.

Альманах Станиславівської землі. – Т. ІІІ / ред., упор. Ю. Гаєцький. – Нью-Йорк–Київ–Івано-Франківськ, 2009. – С. 193-195.


Михайло Зеленчук

Як загинув командир 4-ї Воєнної округи “УПА-Захід” майор “Грім” - Микола Твердохліб

Як уже було сказано, перший раз “Довбуша” схопили зрадою живим 15 вересня 1951 року. Під час допиту на місці під маскою СБ “Довбуш” виявив зв’язки, через які можна вийти на “Грома”. Зрозуміло, що чекістам дуже потрібно було схилити “Довбуша” до співпраці. То вже на другий день після арешту його і “Хмару” повезли до Києва.
Там на різних рівнях проходили розмови в тому напрямку, що всі біди й економічні невдачі - це через збройну боротьбу. “Люди бояться належно працювати на всіх ділянках, щоб бандерівці не повбивали. Як підпілля ліквідуємо - все піде скорими темпами до світлого майбутнього. І ви повинні нам допомогти в цьому”, - заявив Голова Президії Верховної Ради Гречуха.
Він запевнив, що ніхто не буде суджений, хто допоможе ліквідувати підпілля, і “Довбуш” з “Хмарою” у принципі, погодилися зі затаєною надією, що під час операцій можна буде втекти від ворога.
Після повернення з Києва була створена група захоплення “Деркача”. Скрупульозно готувались до “зустрічі” на зв’язку 4 жовтня 1951 р. Підготовка ускладнювалася тим, що зв’язок був намічений на високій, безлісній горі нидеї, де море повзучої альпійської сосни (джарапу) і далеко ліс, де могли скритися оперативні групи зі собаками. Було розроблено два варіанти, і основний полягав у тому, що як на зв’язок прибуде “Берест” і районний тереновий провідник “Тарас”, то “Деркача” і “Береста” брати живими, а “Тараса” і решту, скільки буде, убивати на місці, щоб в жодному разі ніхто не втік.
А тим часом події розвивалися зовсім інакше. Інша група провокаторів, в якій для маскування тримали беззвучного окружного “Куряву”, готувалась на зв’язок до крайового провідника “Гоміна”. Тут основну роль грав “Шварно”, який керував групою, що мала зустрітися зі зв’язківцями від “Гоміна” і надалі діяти залежно від того, які відомості почерпнуть від зв’язківців.
День зустрічі був десь наприкінці вересня. “Шварно” також цілий час думав утікати від ворога, і він вирішив це зробити на зустрічі зі зв’язківцями від “Гоміна” й таким чином безпосередньо повідомити його про велику провокаційну акцію. У його групі були всі знані підпільники, яких також хвиля захопила у вир зради.
Зустріч відбулася точно і без всяких підозрінь зі сторони “гомінівців”.
“Шварно” закликав “своїх” у сторону і твердо заявив: “Досить творити злочин проти своїх друзів. Тут ми повинні все виявити і тікаймо, хто куди може. Негайно повідомляти всіх підпільників і людей у тих районах, де ще не сягнула чорна зрада”.
Отож “Шварно” докладно розповів зв’язківцям, щоб передали “Гоміну”, як започаткувалась і як проходить ліквідація збройного підпілля, хто з керівних кадрів потрапив живим, і хто ще нічого не знає про цю зраду.
Звідтіля всі вийшли без пригод, а ворог у відповідь на другий день блокував терен Богородчанського району тисячами військ, щоб не дати вислизнути втікачам.
“Шварно” за ніч зумів пройти в безпечні терени і зразу ж написав алярмовий комунікат цивільними людьми порозсилав у села, де знав, що діють підпільники. Такий комунікат одержали і ми. Але трудно було повірити у його правдивість. Там говорилося таке: “Йде краєм страшна провокація чорної зради; до рук ворога попали живими окружний “Курява”, надрайонній “Хмара” і “Довбуш”, районні “Дуб”, “Явір”, багато боївкарів і всі вони в тій чи іншій мірі пішли на співпрацю з ворогом. Десятки загинули на зв’язках. Не виходьте на ніякі зв’язки, повідомляйте про це “Грома” - “Гомін” уже знає. Ми також були у ворога, але втікли, щоб врятувати хоч те, що можна - “Гоміна” і “Грома”. Вересень 1951 р. Хорунжий Шварно”. (“Шварно” загинув тієї ж осені в Галицькому районі, потрапивши на засідку).
Після цього випадку “Хмара” зі своєю групою, “Дуб”, “Залізняк”, його брат також утекли і більше року скривалися на свою руку (“Хмара” загинув 7 квітня 1953 р. у с. Лоєва, біля Надвірної).
Отже ми думали, що цей комунікат - це чергова ворожа затія, бо як можна було собі усвідомити, що такі з крові й кості вояки-революціонери, як “Хмара”, “Довбуш” і інші можуть щось таке робити. Але все ж таки на зв’язок 4 жовтня ми не пішли. Тим більше, що в міжчасі безслідно зникли з терену “Берест” і “Тарас”.
На всякий випадок ми відвідали цивільний зв’язок у Ра-файлові. Там чекала нас записка, написана рукою “Довбуша”. Я вивчав кожне слово, кожну букву, чи щось не так, але все було так. У ній вказувалося, що у зв’язку з посиленими операціями ворога на зв’язок 4 жовтня не міг прибути. Назначую зустріч 12 жовтня через цих людей. Дім, де був зв’язок, був 1 км від села. В цьому проміжку плив потічок, через який був місток. Тут ми вдвох і заховалися ще за дня, щоб на сутінки бути там. Я ще не довіряв, щоб “Довбуш” був з чекістами. Дивимося - ідуть. Перший, другий, третій ... п’ятий ішов “Довбуш”; всіх було 6. Через деякий час загавкав собака, і я собі подумав - вже розставились і тоді підійшли до хати. Скоро дівчина за домовленістю почала голосно кашляти і шукати нас. Ми, переконавшись, що вона одна, покликали її. Дівчина вже декілька років співпрацювала з нами й привикла до нас:
– Чому не підходите ближче до дому, “Довбуш” уже чекає вас?
– Скільки з ним є хлопців? - питаю.
– Три, він і ще два незнайомі.
Я розпитав за кожне слово, що він говорив, як він стояв, чи ті два були близько біля нього і т. п., а тоді кажу:
– Анно, дуже уважно мене вислухай, але наперед наберися мужності, бо від цього буде залежити доля вашої родини і Твоя.
– Що таке?
– “Довбуш” у руках ворога. Ми бачили, як вони йшли. їх усіх шестеро, чотири в засідці, а два з ним. Ти мусиш зіграти роль, що ти нічого не знаєш, шукала, шукала нас і не знайшла, і, лаючись, прийдеш додому. Якщо зможеш, перевір, чи він не прив’язаний до другого шнуром через рукав лівої руки.
Дівчина виконала завдання добре. Він сварився, що сталося, що мене нема і, присвічуючи ліхтариком, накрившись плащпалаткою, написав другу записку з новою датою за три дні. Коли відходили, то відвитуючись, потис її руку.
Але тепер ми точно переконалися, що “Довбуш” у руках, і попередили про це наших людей по селах. Опісля “Довбуш” говорив, що він там планував зробити замах. Він знав, що нас прийде двоє, троє. Одного несподівано уложить він сам своїм металевим “пепеесом”, а ми, побачивши таку ситуацію, повинні вдарити, або накинутися на другого - і все. Четверо інших були 50 м. у засідці.
Більше на ніякі зв’язки ми не йшли. Зробили хатину на найвищих горах “Полянський” і там, маючи лампове радіо, на сніговій воді перезимували 1951-1952 рр.: “Дуб” - Верхоляк Дмитро, Анна Попович і я.
Весною 1952 р. ми пішли в терен і довідалися, що “Довбуш” зимою втік від ворога і шукає через родину зв’язку з нами.
У міжчасі я пов’язався і зустрівся з “Громом”, здав докладний усний звіт з обстановки на нашому терені. “Грім” тоді базувався на Рожнятівщині-Осмолоді-Сивулі.
Уважно вислухавши, “Грім” дав наказ піти в терен, віднайти “Довбуша”, заарештувати і привести до нього. рівно ж було вирішено повідомити всіх, хто уцілів після провокації, прибути на відправу (збори) 12 липня 1952 р. на гору Межинидеї.
Виконуючи наказ “Грома”, я віднайшов “Довбуша”, зустрівся з ним і сказав, що він з нами має піти до “Грома”, але не арештував. Його жалюгідний вигляд і розпач душі за все, що сталося, якось вплинуло на нас, що ми йшли разом, як і колись у добрі роки.
12 липня 1952 р. на Петра й Павла зранку стягувалися з усіх-усюд рештки по 2-3 підпільники на Межиґавурську, щоби взяти участь, може, в останній відправі, яку мав провести командир УПА, а нині референт СБ ОУН Карпатського краю -“Грім” і старий сотник армії УНР, майор УПА, нині окружний референт пропаганди ОУН “Сокіл” - Кость Петер.
Коли ми надійшли із “Довбушем”, то біля вогнища великим колом одні сиділи, другі стояли, загартовані часом і трагічними подіями, командири й боївкарі підпілля УПА-ОУН. Побачивши нас, всі піднялися. Я підходжу до “Грома”, всі клацають закаблуками на “струнко” і я зголошую: “Друже командир, зголошую свій прихід зі сотником “Довбушем”. Всі на мить завмерли. “Довбуш”, опустивши голову, стоїть біля мене. “Грім” старається зрівноважитися, але це йому не вдається. “Зголосіться, сотнику!” - каже “Грім”. “Довбуш” підходить, ще раз стає “на струнко” і трагічним голосом зголошується. “Громові” капають сльози, майор “Сокіл” плаче, і всі довкола заплакали.
Ніхто ще не бачив такої тяжкої відправи ... такої трагічної атмосфери.
“Грім” і “Довбуш” сам-на-сам відійшли набік, а “Сокіл” проводив відправу. Кожен керівник осередку одержав нові вказівки та інструкції. Підпільні зв’язки як такі ліквідуються. Зв’язки між окремими групами можуть відбуватися тільки через посередництво довіреного нам населення.
Біля цього вогнища згадались давно минулі спогади, як то в 1943-1944 роках успішно організувались підстаршинські школи, перші відділи, вишкільні сотні, які у скорім часі виросли в курені й загони. А весь терен засягу дій ОУН-УПА був насичений підпільним збройним людом, і все це зорганізовано в дисципліновану структуру станиць і кущів, які несли повсякденну службу в забезпеченні продуктами, медикаментами, зброєю, амуніцією і поповненням УПА, які були тилом і кадрою УПА. Все діяло так справно, як годинниковий механізм. Здавалося, що ми можемо вести підпільну боротьбу в Карпатах ще десятки років. Та от на сьомому році боротьби упала на нас така чорна зрада.
Упала на наше збройне визвольне підпілля страшна трагедія - пішов командир на командира, провідник на провідника, побратим на побратима, боївкар на боївкаря. Всюди на зв’язках полилася кров зради, падали герої, потрапляли в пазурі чекістів на тяжкі муки есбісти й провідники, лицарі - революціонери священної боротьби за визволення.
Все це нині біля цього вогнища усвідомлюється, все це нині зважується: у чому наші помилки, як зробити, щоб якнайдовше пронести наш прапор боротьби. І на закінчення цієї відправи “Грім” сказав:
- Друзі! Ворогові не вдалося за одним помахом знищити нас фізично. Але він, як гідра, роз’ятрена на легкій добичі, докладає всіх зусиль до цього. Деспот з Кремля сичить люттю на нас і перед нами ще більші випробування. Кожна наша листівка, кожна відозва, кожна наша поява на терені дратує окупантів, що ми ще існуємо, що боротьба продовжується. А з другого боку, - радує і тішить, що наш пригноблений терором народ не зломлюється духом. Звертаюся до вас усіх: доложити вміння і винахідливість та продержатись якомога довше наперекір лютому й нещадному ворогові і на славу нашій воюючій і неско-ренній Україні.
Дорогі друзі! Бойові побратими! Всі усвідомлюємо, що ця відправа наша - історичного значення. Що віднині боротьба піде іншими методами, іншим трибом. І не знаємо, коли і який буде кінець нашій збройній боротьбі. Але знаємо ми і свято віримо, що Україна незборима, що Україна розірве кайдани і стане Самостійною Незалежною Державою.
Хай вам усім щастить.
Хай вам допомагає Бог!
А на закінчення, може вже останній раз, проспіваємо разом гімн “Ще не вмерла Україна”.
Струнко!
На цій відправі прощено “Довбушеві” його вчинок, який суперечив присязі, одначе функцію надрайонного знято і призначено в групу “Деркача”, з пониженням до звичайного боївкаря.
Через рік, літом 1953 р., “Грім” з дружиною перейшли із Рожнятівського району на постійне перебування у наш Надвірнянський район.
Після докладного вивчення терену було вирішено будувати підземну криївку на схилі гори Березовачка. Місце було добре тим, що вода була підземна, без ніяких ознак потічка. Вона пробивалась зі землі і через кілька метрів у землю ховалася. В криївці мало жити 6 людей: “Грім” з дружиною, “Довбуш” з Попович Анною, я - “Деркач” і Ярослав Обрубанський - “Яркий”. У цьому складі ми почали будувати осідок. Ольга - дружина “Грома” і Анна Попович цілий час будівництва стояли з двох сторін на стійках, а вечорами варили їжу на примусах. Треба віддати належне жінкам-підпільницям, дружині “Грома” Ользі Герасимович-Твердохліб і Анні Попович, які разом з нами
- мужчинами - стійко переносили всі труднощі підпільного буття. Бувало, Ольга по тижневі сама одна жила серед далеких гір, даючи змогу виконувати іншу роботу боївкарям, своїм охоронцям. Будівництво йшло відкритим способом: розчистили на 3-4 м. глибини яму, зав’язали з кругляків стіни, основою 3-4 м., поклали подвійну стелю, щоб сніг не топився, зробили коридорчик і комору на продукти, на зберігання бензину, інструменту та інших речей. Кімната була приблизно 3х4 м., в протилежному від входу куті був проведений вивід вентилятора (люфтівник), а вхід повітря був у коридорі, біля виходу. Треба сказати, що ґрунт складався зі суцільного грубого каменя, який легко пропускав повітря і ніколи не відчувалося задухи. У цьому ж місці попри стіни були зроблені поверхові прічі для спання, серед кімнати був столик і лавки, де ми їли і займалися. Коридорчик закінчувався туалетом, туди ж зливалися помиї з кухні, а тверді відходи зберігали в скрині до весни. У верхній частині коридору була зроблена криничка, вода з якої жолобком стікала в туалет і далі просочувалася між камінням у підземелля. В кінці коридору на 3-4 м. був вихід - отвір 60х60 см. Вверху вихід прикривався “дучкою” (це скриня на завісах, наповнена землею і мохом відповідно до місцевого терену).
Робили ми криївку дуже потиху, без жодного стуку, пилку завивали у рушник, сокирою майже не користувалися. На початок вересня 1953 р. криївка була готова і настільки добре замаскована, що вівчар ходив з вівцями через криївку і нічого не помічав. У цьому місці хочу висловити належне жителям хутора “Рівня”, особливо двом родинам, від яких ми мали всі продукти, розвідку і все що потрібне було. “Грім” завжди говорив, що цих добрих людей треба нагородити найвищими нагородами. У найтяжчі трагічні часи боротьби вони жертвували своєю безпекою і безстрашно допомагали нам усім, чим могли.
Так ми стали на зиму з 1953 на 1954 рік. На цілу зиму був розроблений план занять. Треба сказати, що для безпеки ми мусіли замінити день на ніч. Отже, коли надворі ранок, тоді в нас ніч, і ми лягаємо спати. Коли надворі вечоріє, ми встаємо, варимо їсти, проводимо заняття, - і так цілу зиму. Ми мали радіо, трохи книжок, писали спогади і так жили. До обіду три години були заняття з таких дисциплін: історія загальна, історія Польщі, Росії і Румунії, тобто наших окупантів, історія України, історія дипломатії, психологія натовпу, загальна психологія, логіка, основи красномовства. А також способи діяльності СБ (тут завжди для закріплення матеріалу після занять проводилося індивідуальне читання протоколів зізнань аґентів НКВД-МҐБ), структура і методи роботи МҐБ. Після обіду вільні заняття: кожний по своїх потребах і можливостях займався самостійно за програмою “Олега”.
Надходила весна 1954 року. “Довбуш” цілий час наполягав, щоб налагодити зв’язок із групою “Хмари”. Ми знали, що “Хмара” після втечі то тут, то там був у терені. Я за дорученням “Грома” зустрічався з “Хмарою” влітку 1952 року після відправи, але “Хмара” не захотів піти до “Грома” і діяв повністю на свою руку.
“Довбуш” добре жив із “Дубом” (районний Яремчанського району Антін Вадюк) і дуже його “тягло” до “Дуба” на зв’язок.
Тож після того, як ми своє бліде від підземелля тіло трохи припалили на сонці й дістали людський вигляд, “Грім” зважився на те, що пішов зі мною на терен с. Рафайлів (тепер Бистриця), а “Довбуша” і “Яркого” (“Яркий” - Обрубанський Ярослав, с. Делятин) відпустив на зв’язок до “Дуба” у с. Лоєва, на господарство Романюка Івана.
Було домовлено, що всі ми мали повернутися до криївки
15 травня. Якщо ж на 15 травня “Довбуша” і “Яркого” не буде, то в криївці мали прийняти це як стан тривоги і на деякий час до вияснення обставин покинути криївку. Одначе, коли ми прийшли з терену до криївки 14 травня і не застали “Довбуша”, то “Грім” запевнював нас, що він має добре передчуття і не збирається покидати криївку. Не хотів виходити з криївки і коли 15 і 16 не було ні “Довбуша”, ні “Яркого”. Навпаки, 16 травня в неділю він післав мене у с. Зелену дістати кислої капусти, цибулі та ще дечого купити і 18 рано прийти на осідок. Я піднявся нагору з криївки і кажу до Попович, яка сиділа на криївці: “Може підеш зі мною у село?”. А вона відповіла, що не піде, бо снився поганий сон. І я пішов сам.
Увечері зустрівся з нашим чоловіком, поговорили про новини, я дав гроші на купівлю рибних і м’ясних консервів, просив наготувати капусти. Діти в день мали принести мені дещо поїсти, а ввечері знову ми мали зустрітися. З тим я пішов досипляти ніч. Ніч була досить холодна, я загорнув голову у куртку і так задрімав. Сниться мені сон, що дівчина, подібна на мавку, паде з неба біля мене, взяла мене рукою за плече, розбудила і каже: “Скоро йди на свій осідок”. Я пробудився. Довго не думаючи, закинув автомат на плече і йду скоро до криївки. Перейшов я відкриту гору на другий бік, а на протилежному узбіччю вже була наша криївка. До криївки вже цілий час ліс і, отже, нема чого поспішати, я сів і закурив. День видався дуже погідний, сонце тільки-що зійшло, ще по-весняному червоне, і я міркую собі, що це за сон такий снився. І тільки я піднявся іти далі, як біля криївки затріскотіли автоматні черги. Стрілянина продовжувалася кілька хвилин і затихла. Потім пролунали два чи три приглушені вибухи гранат. Все! Бункер упав, думаю собі. Ось закидують гранатами. Привів “Яркий” або “Довбуш”. Потім пролунали два пістолетні постріли так, як з бочки - і тишина. Я подумав собі: “Грім” з дружиною пострілялися, а Попович взяли живою. Так воно і сталося.
Нині Анна Попович при кожному разі подає іншу картину, але одне є незмінним. Коли вони почули на криївці гуркіт, то дружина “Грома” Ольга пішла дивитись хто це, трохи припідня-ла дучку, і тоді просвистіли кулі понад головою, почалась стрілянина. “Що, ми вже готові?” - запитав “Грім” і пішов до дучки вияснити, хто привів. Костенко дозволив “Довбушеві” обізватися. “Грім”, упізнавши голос “Довбуша”, запитав: “Як ви ся там чуєте, сотнику?”. Довбуш відповів: “Так, як коза, прив’язана на заріз” (за словами Попович Анни, по-чоловікові Матвейко, с. Залісся, Золочівського р-ну Львівської обл.).
За теперішньою версією Попович, там облога продовжувалася цілий день, велися переговори про здачу “Грома” і аж понад вечір вони пострілялися. Одначе, “Яркий”, який біг повідомляти, що “Довбуша” нема, і під час перших стрілів був недалеко від криївки, також чув пістолетні вистріли не дальше, як 15 хвилин від початку. Так приблизно розглядалася справа і на суді.
Попович твердить, що Ольга застрілилася і зразу померла, а “Грім” довго мучився і просив Попович, щоб його дострілила. Анна говорить, що “Грім” після вистрілу, як прийшов до себе, то згадав, що “Деркач” пішов у село, і просив її, щоб не всипала (не сказала), куди він пішов, аби його не вбили.
Ось так загинув командир 4-ї Воєнної округи “УПА-Захід”, майор УПА “Грім” - Микола Твердохліб, уродженець с. Петрилів, Тлумацького р-ну.
Події з “Довбушем” розвивалися так: коли вони пішли в терен, то пару днів походили разом, а потім “Довбуш” відпустив “Яркого” до дружини у Делятин і 14 травня ввечері вони мали зустрітися біля нафтової вишки у с. Пасічна.
Зустріч з “Дубом” мала відбутися 12 травня. “Довбуш” прибув до с. Лоєва 11 травня ввечері і, викликавши господиню дому, старався вияснити, чи “Дуб” і “Хмари” брат Іван не можуть бути знову провокаторами. Вона сказала, що вони на стриху чекають на нього і запевнила, що вони не зрадники, що вона гарантує своєю головою, що вони чесні. Після таких запевнень “Довбуш” вирішив зустрітися. 12 травня вони зустрілися. їх було троє. “Довбуш” - один. По короткій сутичці “Довбуш” був зв’язаний. Господиня, дізнавшись про таку трагедію, вз’яла на себе відповідальність і з того розпачу кинулася у криницю й загинула.
Костенко знав, що “Довбуш” зимував з “Громом”, тому зразу ж почав тиснути. “Довбуш” згадав про 15 число, як останній речинець, і на всякий випадок міркував, що “Яркий” 14 прийде на зв’язок і, як його не буде, піде на осідок повідомити “Грома” про небезпеку. А тим часом “Яркий” вирішив чекати на другий день, тобто 15 травня, і аж тоді пішов на осідок. Але 16 вдень не ризикнув перейти присілок Зеленицю, зачекав до вечора, перейшов присілок, заночував і раненько пішов на осідок, не дійшовши 500 м., як почалася стрілянина.
“Довбуш” тримався до 16 зранку признався і показав на карті місце. Тоді почалася підготовка і 16 травня вночі група чекістів зі зав’язаним “Довбушем” поїхали у гори і до світанку прибули на місце трагедії. Далі події розгорталися, як описано вище.
За рік, знову ж таки за допомогою зрадників-провокаторів з використанням наркозу вдалося взяти мене, “Яркого” і “Архипа” в Надвірнянському р-ні, “Дуба” - Верхоляка Дмитра і “Остапа” - Іванківа Степана в тодішньому Солотвинському р-ні. З 9 по 16 лютого 1956 року відбувся суд над нами усіма – 9 людей. Вирок такий: чотири на розстріл, решта на різні строки. Мені, Верхоляку, і Обрубанському замінили розстріл на 25 літ лагерів, а “Довбуша” – розстріляли.
Ось так трагічно закінчилася боротьба останніх повстанців-революціонерів у Карпатському краї.
14.VII.1991 року, м. Івано-Франківськ