24 квітня 2008 р.

Краєзнавчий опис маршруту 2008 року

Село Котрино. У письмових згадках вперше згадується у 1549 році. Село розташоване на берегах річки Уж, Закарпатська обл., Великоберезнянський р-н. Село знаходиться у підніжжі гори Красія. На горі знаходиться 5 бугельних підйомників довжиною від 150 до 1000 метрів та крісельний 2300 м. Перепад висот складає 80-300 м.

Найвидатнішою пам’яткою села є смерекова Покровська церква, збудована в 1645 році, але в селі Сянки Львівської області. В 1703 році її перевезли в Кострино, а в 1761 році добудували дзвіницю. Церква перекрита шатровим завершенням з двома заломами. Верхи, піддашшя і стіни вкриті гонтою. Збереглась дерев’яна різьба XVIII століття. Пам’ятка тяжіє до бойківської архітектурної школи. Однак надбудова дзвіниці над західною частиною, яка висотою перевершила центральний зруб, порушила рівновагу архітектурних мас і надала споруді риси, властиві лемківській архітектурі.

Починається маршрут від початку села Кострино за річкою Уж. Стежка на вершину гори Кичера, що звертає праворуч до потоку Терновський, виведе до букового лісу, а відтак до туристичного притулку «Явірник», побудованого ще за часів Чехо-Словацької республіки. Ліс, через який проходить стежка, належить до залишків пралісу. Тут ще понад шістдесят років тому видатним чеським вченим Златніком були закладені моніторингові ділянки для дослідження змін, які проходять з часом в лісових формаціях. Від будинку можна піднятись до найвищої точки гори Явірник (1017 м) і спуститись до урочища «Реформи», а потім до с.м.т. Великий Березний.

Хребет Явірник. В околицях Явірника знайдете живописну природу у будь-який час року. Широка смуга хребта тягнеться з північного заходу на південний схід майже три кілометри. Незважаючи на невелику висоту вершина хребта заростає високорослими травами, кущами ожини, шипшини, малини. Схили Яворника вкриті в основному буком і явором. Місцями зустрічаються смуги шпилькових дерев. На північно-східному схилі хребта на висоті 600-800 ростуть буки, що досягають висоти 40-45 метрів. Простори Явірника надають прекрасну можливість насолоджуватися видами карпатських гір і лісів. Звідси відкривається живописна картина на Ужоцьку долину.

Велико-Рожданівський географічний район розміщений між долиною р. Уж на північному заході і долиною р. Туриці на південному сході. Південна межа проходить по долині р. Тур’ї (Турянська поздовжня долина Вулканічних Карпат), на північному сході межує із Вододільно-Верховинською областю (зона Кросно).

Територія розчленована долинами рік Уж, Люта, Туриця на окремі масиви. Максимальні абсолютні висоти зосереджені у центральній частині на хребтах Яворник (1017 м), Великий Рожданів (г. Рогатець, 1001,2 м), а також у північно-західній частині ? (урочище Чертеж, г. Студниця 1033, 2 м).

Значне розчленування поперечними і поздовжніми відрізками долин, різкі перепади відносних висот, ущелиноподібні долини зумовлені складними співвідношеннями між Магурським, Поркулецьким і Дуклянським покривами. І що це речення дає? Найбільшу крутизну мають переважно пригребеневі і придолинні ділянки схилів (до 25о і більше).

З вершини гори Мала Голиця (1183) спускаємось на перевал Гнилиця. Одні мандрівники вважають, що звідси немає жодної стежки на верх Лютянська Голиця (Лютянка), що височить на південному заході улоговини над річкою Люта (Лютянка). Інші стверджують протилежне – перед самою вершиною гори видно стежку, яка йде на верх по лісу від сідловини. Вся маківка гори вкрита кущиками чорниці. На картах гора позначена як «Лаутанська Голиця». Ця помилка з’явилась через невірне трактування угорської, згодом чеської, транскрипції російськими (совєтськими) військовими картографами. Від вершини гори полониною йде дорога в південно-східному напрямку. Через 2,5 км дорога заходить у ліс, в якому починається крутий спуск, що тягнеться 950 метрів. При виході з лісу відкривається красива галявина, що влітку вкривається заростями польових квітів. З опису одного походу в 2003 році можна дізнатись, що сідловина на наступну гору – Полонину Рівну, – заплутана сітка доріг, створена лісорубами.

Лумшорський водоспад, який при большевиках називали «Партизаном» або «Червоним партизаном», входить в п’ятдесятку найвидатніших геологічних пам’яток України. Мовою окупантів це звучало так: «Редчайшая памятка природы, имеет научное, эстетичное и рекреационное значение». Розміщується він в однойменному урочищі, назва якого походить від сусіднього села Лумшори. Вода з впертістю, якій можна позаздрити, несеться сюди з хребта, а в ущелині Лумшори ділиться на дві протоки, які й падають на гладке сіре каміння з висоти в 12 метрів (дехто стверджує – трохи менше). Біля водоспаду діє однойменна турбаза з бочками-саунами. На жаль, турбазівське сміття чемненько скидається працівниками в велику купу в кількох метрах від водоспаду... Навіть взимку тут багато туристів. Нижче за течією є ще один водоспад – «Соловей» – дещо нижчий, однак однозначно ширший. В селі Лумшори є декілька джерел мінеральної води із вмістом сірководню, з допомогою якої лікують ревматизм. На місці джерел діє сучасний басейн, а також старий чан (перша згадка про цього датується 1600 роком), що розташований на березі річки біля невеликого водоспаду. В ньому мінеральну воду підігрівають дровами, але сам чан не нагрівається – про чудодійність такої ванни ходять легенди…

Озеро Велика Трусця або «Рустя» (839 метрів над рівнем моря). Озеро розташоване посередині підйому між турбазою «Полонина» – орієнтовно 4 км від бази – і верхом Полонина Рівна на північному схилі гори, який місцеві називають Чертиш. Хоч озеро в радянські часи часто відвідували туристи з різних кутків величезної країни, про що засвідчує і тодішня назва — Комсомольське, — воно майже не вивчене та не описане в науковій літературі. Його довжина майже 120 метрів, а ширина — понад 60. Походження і глибина водойми невідомі. Зараз воно рівномірного коричнево-зеленого кольору – усе заросло рясою та водоростями, а на берегах росте горобина. Біля витоків озера – сірководневе джерело. Над озером дотепер діє маленький туристський табір (південна частини галявини), де збудовано декілька легких споруд для мандрівників та дерев’яний будиночок, настили для наметів, столики (в 50 метрах звідси, в лісі, є джерело). Від озера до вершка гори Полонина Рівна – 7 кілометрів і близько 3 годин ходу, а перепад висоти складає 640 метрів. Від озера, попри кам’яну глибу, стежка йде спершу на південь (186°), через 0,6 км перетинає потік і через 0,4 км виходить на велике відкрите поле. Подолавши польовою дорогою в південному напрямку близько 650 метрів до роздоріжжя, слід повернути вліво на північний схід і далі рухатись за азимутом 22°-25°. Від роздоріжжя до початку плато гори потрібно піднятись вертикальним підйомом 220 метрів і пройти 1,24 км.

Полонина Рівна (1497 м) на радянських картах названа магічною назвою «Руна» (мабуть, від закарпатського слова «рувна»), а на угорських – «R?nahavas». Зустрічає мандрівників руїнами будівель і залізобетонних фундаментів. 300 метрів військової бетонної автодороги – спершу вона петляє на південь, а опісля на північний схід – приведуть вас майже на сам верх. На маківці гори зустрінете величезні конструкції колишньої радянської радарної станції далекого спостереження, з якими можна знайомитись годинами. Серед них можна знайти і пам’ятні стели на честь радянських партизанів, які десантувались тут в 1944 році. На півночі видно гору Гостру (1,405 м), правіше від неї Пікуй (1,406 м.). На сході – заповідник Шипіт. На півдня – Турянська долина. Далеко на заході видно лемківські Бескиди.

Треба мати на увазі, що в березні 2007 року голові закарпатської обласної адміністрації українська компанія “Атол Холдинг” представила інвестиційний проект туристичного центру “Полонина Руна”, за яким передбачається побудувати вісім туристичних центрів — безпосередньо на Полонині Рівній, біля високогірного озера Велике Тростє, поблизу сіл Тур’я Поляна, Лумшори, Лікіцари, Липовець, Турички та Полянська Гута. Загальна площа комплексу — близько 60 тисяч гектарів, найдовша гірськолижна траса сягатиме 8 км. Планується побудувати понад 340 готелів, пансіонатів, котеджів і гірських притулків на майже 18 тисяч 900 місць. Туристичний центр прийматиме відпочиваючих протягом цілого року, адже, крім того, що на полонині 120 днів лежить сніг, у всіх центрах комплексу працюватимуть спа-центри, аквапарки, розважально-спортивні центри тощо. А в Лумшорах, Тур’ї Поляні ще й лікуватимуть мінеральною водою.

Водоспад Воєводин (1100 м.) від вершини Полонини Рівної віддаляє 5,2 км з перепадом 300 метрів. Водоспад знаходиться на однойменному потоці, що бере свій початок на Полонині Рівній і, протікаючи глибокою ущелиною, впадає у річку Шипіт. Очевидно, що Воєводин утворився внаслідок землетрусу, під час якого в гірській породі поперек вузької глибокої долини виникла тріщина, і вода з 9-метрової висоти двома потоками спадає у невелике озерце. Водоспад отримав титул пам'ятки природи лише місцевого значення, що, звичайно, ніскілечки не применшує його красу.

Село Оленеве відоме передусім своєю мінеральною водою «Оленівська» («Поляна Оленівська»). Це родовище входить до долини мінеральних вод «Свалява», що відоме ще з першої чверті XV століття. Історія використання цієї води тісно пов’язана з заснуванням Мукачівсько-Чинадієвської долини. В кінці XIX - початку XX ст. розробки досягли таких розмірів, що без перебільшення можна сказати, долина стала найбільшою в Європі. На виставці в Будапешті в 1885 році це родовище було представлене окремим павільйоном, а каталог являв собою цілу книгу. Ця вода була неодноразовим переможцем міжнародних виставок в Парижі, Будапешті і Ужгороді. Основні бальнеологічні ресурси складають 10 родовищ вуглекислих мінеральних вод - Полянське, Ново-Полянське, Ведмеже, Голубинське, Свалявське, Нелипинське, Плосківське, Оленівське, Пасицьке. Високий відсоток (до 90% основного складу мінеральних вод) і загальний вміст гідрокарбонатів на тлі середньої і високої мінералізації робить вуглекислі гідрокарбонатні натрієві води Свалявського району унікальними. Відтак вони були виділені в окремий Ново-Полянський (Поляно-Квасовський) тип в класифікації мінеральних вод для країн СНД. Оленівське джерело є одним з 9 основних родовищ свалявської мінеральної води. Призначення води: лікування отруєнь різного ступеня тяжкості, підвищена кислотність шлунку, захворювання печінки і дванадцятипалої кишки, ожиріння, діабет, профілактика діатезу. Завдяки високому вмісту мікроелементів вода призначається при порушенні мінерального обміну організму. В селі Оленево є також гірськолижний витяг протяжністю 700 м. А в Інтернеті найбільше згадок про це село як про жертву стихії – періодично воно залишається без електроенергії…

Обавський камінь (979 м) — скельний масив, один з 15 вулканів України (залишки кратера колись бурхливого вулкану третинного періоду). Височіє він в західній частині улоговини, що оточує урочище Синяк. В далечині масив являє собою горбатий хребет із двоголовою вершиною. Назва походить від села Обави, розташованого в підніжжі на західній стороні. Із східної сторони скеля обривається стрімкою стіною висотою близько 80 метрів, і утворює чудовий оглядовий майданчик. Від цих відкритих вулканічних порід, що формувались тут мільйони років тому, і одержала свою назву вся гора.

Швидше за все, гора в минулому мала тільки одну вершину. Під впливом потужних тектонічних сил, вона давним-давно розкололася, й північна її частина опустилася трохи нижче. По лінії зламу виникла кам'яна стіна, а гора надщербилася. Сідловина, що утворилася, роздвоїла єдину вершину. На північному кінці сідловини піднімається більш висока частина вершини. Її висота досягає 1007 метрів. Вона покрита суцільним лісом і на ній немає скельних оголень. Тому можна піднятись на південну, не таку високу, але з усіх боків відкриту, голу вершину, висотою 982 метри. Це і є, власне, Обавський камінь.

На самій сідловині, біля дороги, що тут переходить у гірську стежку, б'є джерело з крижаною водою. Від джерела потрібно стежкою повернути на південь, яка через 100 метрів завертає на північний схід (біля хреста повернути праворуч). Серед маленьких берізок тут збереглись залишки фундаменту, на якому колись був встановлений знак найвищої точки вершини. З висоти Обавського каменя відкривається в усі сторони панорама гір. Навкруги нагромаджуються покриті лісами вершини, порізані глибокими долинами хребти. Один з них кільцевим валом оточує всю улоговину Синяк. На дні улоговини – село Синяк із малюсінькими будиночками, що здаються звідси, зверху, іграшковими. На північному сході обрій закриває двоголовий Стій. В далечині на півночі синіє плоска громада Полонини Рівної. Далеко на півдні, у підніжжя Карпат, розстеляється рівнина. На сході височіє вулканічний масив Великий Діл.

Цікаво, що на Обавському камені росте дуже рідкісний реліктовий вид папоротей, що не піддається розведенню – Вудсія альпійська (Багатоніжка з роду Кочедижникових). Занесена до Червоної книги України. Росте на скелях та біля основ дерев. В Україні зустрічається також лише в Чивчинських горах у верхів'ї Білого Черемошу (г. Гнєтєса) та в заповіднику Кам'яна Могила (Донецька область). Поза межами України поширена в Атлантичній і Центральній Європі, на Скандинавському півострові, у Сибіру та в Північній Америці.

Санаторій «Синяк» – багатопрофільний лікувально-оздоровчий заклад, що діє на базі Синяцького родовища сульфідних маломінералізованих сульфатно-кальцієвих вод. Санаторій знаходиться в долині гірської річки Синявки (Матекова) на околиці однойменного села. Колись тут вирував вулкан. Нині на висоті 500 м над рівнем моря, на розмитому борті давнього кратера вулкану, у воронкоподібній котловині розміщений унікальний лікувальний заклад. Основним профілем санаторію є лікування захворювань опорно-рухової системи людини. Головним лікувальним фактором курорту є синяцька сірководнева вода типу «Мацеста», синюватий відтінок якої й зумовлює назву санаторію. Лікувальні сульфідні води курорту відомі місцевому населенню з ХVІІІ ст. Санаторій «Синяк» є одним з перших санаторіїв, які почали діяти в Закарпатті. В історичних документах цілюще джерело «Синявський ключ» вперше згадується в 1783 році. Люди приїздили сюди, щоб вилікувати різноманітні хвороби. Використання мінеральної води розпочалося з 1832 року, коли за розпорядженням керуючих графським маєтком було побудовано примітивну купіль. З 1873 р. місцевість оголошена курортом, тут створено 16 кабін для мінеральних ванн. Популярність Синяцького курорту зростала нестримно. Це спонукало господарів Мукачівської долини, німецьких графів Шенборнів, побудувати пансіонат з водооздоровницею «Купальний дім», потім «Мисливський дім» на базі якого у 1946 р. відкрився санаторій «Синяк». Санаторій побудований у стилі швейцарських вілл. Архітектурна окраса – старовинна будівля лікувального корпусу. А різьблені дерев’яні сходи, на яких добре видно графський герб, можна вважати музейним експонатом.

Гора Дунаука (Дунавка, 1018 м) є найвищою вершиною Ужгородського та Мукачівського районів, а також і гірського масиву Вулканічного хребта Українських Карпат, розташованого на правобережжі річки Латориці. Простягається цей масив, як його ще називають – Маковиця, на 18-20 км з заходу на схід і на 22 км з півночі на південь. Абсолютні висоти 900-1000. У геологічній будові масиву беруть участь ефузивні і флішеві породи. Гребеневі поверхні переважно гострі, локально куполоподібні, розчленовані долинами малих річок і ярами. Схили прямі, круті і випуклі, з густою ерозійною мережею. Трапляються зсуви, селі, паводки. Переважають низькогірні місцевості з дубово-буковими (до висоти 600 м) і буковими лісами з невеликою домішкою хвойних.

На вершині гори ніякого знаку немає, не відкривається і краєвид… Поблизу найвищої точки росте декілька вікових смерек, а решта лісу сформована буком. На півночі вершина обривається крутим уступом (приблизно десять метрів) вулканічних порід. Поблизу скель — фундамент давнього будиночка. За деякими даними, між горами Дундука і Круглою (над селом Тур’я Бистра) є скельне утворення під назвою «Білий Камінь», однак точний опис цього місця, на жаль, нам не відомий.

Мало хто знає, що всім відомий табір «Лісова Школа» (ЛШ) вперше відбувся у 1938 році саме поблизу закарпатського села Солочин, а впродовж 1930-х років тут проходила переважна більшість крайових таборів закарпатських пластунів.

Тогочасна система ЛШ була вишкільним курсом для провідників чехо-словацьких скаутських відділів. Крайова Пластова Старшина Закарпаття роками домагалася своєї власної «Лісової Школи». Однак Центральна Управа Скавтів Чехо-Словаччини не давала дозволу на влаштування українського аналогу такого табору. Тому деякі українські пластуни записувалися до чеських або словацьких «Лісових Шкіл», щоб набути відповідного скаутського вишколу і так прислужитися своїм знанням українському Пласту.

Лише в 1935 році Центральна Управа Скавтів влаштувала у солочинському пластовому таборі першу ЛШ в Закарпатті, але для всіх національностей цього автономного краю. Інструкторами були чехи та словаки і лише один українець з Союзу Українських Пластунів Емігрантів (СУПЕ) – скавтмастер Данило Козіцький з Праги. У цій школі взяло участь кілька українських пластунів. Однак вона скінчилася фіяско. Чеські інструктори пропагували тут вільну любов, про що стало відомо церковній владі. Тому Краєва Пластова Старшина рішуче спротивилась таким «інструкторам».

Після того, як в 1937 році краєвим звітодавцем (провідником) пластунів Закарпаття став Степан Пап-Пугач, одразу було заплановано українську «Лісову Школу» на літо 1938 р. Прага запротестувала – мовляв, закарпатський Пласт не має фахових інструкторів-скавтмастрів. Відтак Степан зголосив трьох старших пластунів скобів із куреня старших пластунів «Самітні Рисі»: Олександра Блистова-Гайдамаку, Михайла Лиса і Романа Балицького-Карася, що закінчили чеські ЛШ, скавтмайстрами. Одночасно призначив їх інструкторами першої української «Лісової Школи». Прага виявилась безсилою… В табір зголосилося біля сорока пластунів і двадцять пластунок – найвизначніші пластові провідники закарпатського Пласту. Комендантом табору був Михайло Блиск, хустський пластун і надпоручник чехословацької армії. Він викладав впоряд і картографію.

Ця «Лісова Школа» дала Пластові понад 60 пластунів і пластунок скобів, тобто табір був для них кваліфікаційним для здобуття «Третьої проби» (сучасним аналогом в Україні такого табору є КВТ – Крайовий Вишкільний Табір). Учасникам запам’яталась подія останніх днів табору. Своє пластове знання вони мали перевести у практику під час великої гри. Всі учасники вийшли в гори між селами Солочин і Голубине. Михайло Лис з половиною лісовиків мав напасти і здобути близький вершок гори. Михайло Козичар – згодом герой Карпатської Січі, що загинув на Красному Полі біля Хусту, – керував обороною гори, щоб не допустити нападників на її верх.

Гора Стій – найвища вершина масиву Боржава. На самій горі встановлена п’ятиметрова бетонна стела. Тут таки можна побачити залишки колись діючого військового стратегічного об’єкту – радарної станції далекого стеження (як і на Полонині Рівній).

На західних схилах гори створено заказник державного значення «Росішний». Схили цієї частини гори круті, в нижній частині вкриті буковими пралісами з поодинокими деревами ялини і ялиці, вище смуги лісів – значні площі чорничників. Південні і східні схили пологіші, вкриті ділянками луків – полонинами (переважно поросли травостоєм з щучника дернистого і біловуса). Крутосхили вкриті криволіссям.

Північні схили спадають крутими скелястими урвищами. Тут зростає ряд рідкісних рослин, занесених до Червоної книги України: сосна кедрова, жовтозілля карпатське, наскельниця лежача, ломикамінь моховидний та ін.

Вузькі стежки цієї гори, особливо траверсні, потребують особливої уваги. На сходження з собою потрібно взяти вдосталь води, оскільки в дорозі її запаси не буде можливості поповнити.

Центром перехрещення хребтів Боржави є вершина Великий Верх (позначена невеликою металевою конструкцією) з перепадом висоти від Воловця 1070 м, від Гукливого – 875 м. Вона височіє над хребтом на 250 м. На хребті між вершинами Великий Верх та Темнатик є гора Плай, а на ній розміщується однойменна метеорологічна станція.

Між схилами гір Великий Верх (північний відріг гори) та Гимба на потоці Пилипець знаходиться водоспад Шипіт (850 м). Знаходиться він у межах полонини Боржава (6 км від с. Пилипець Міжгірського району). Шипіт спадає вниз численними мальовничими каскадами. Утворився внаслідок розмивання породи потоком Пилипець, який розбризкує свої води в глибокій ущелині. Звідси дорого веде в село Пилипець, яке заснував вівчар Пилип майже 600 років тому.